Тіла укладають одне біля одного й обливають бензином. Немолодий чолов’яга з реґаліями кидає на згортки сірника, здіймається полум’я, і він, не чекаючи, швидко повертається до бункера.
Не пожалів останніх, хто його любив, — чомусь шкода Марічці жінки та вівчарки: нелюд, кат, наволоч, убивця, людожер. А коли був маленьким — пригадує Марія свій давній сон, — він малював метеликів.
Пані Лотта благала:
— Залишайся, Маріє! Чоловік мій давно помер, діточок у нас не було. Ти мені як дочка… Не їдь.
— Я вам дуже вдячна, мамо, — уперше назвала так Лотту Марічка. — Я вас дуже люблю. Та я не можу… Зрозумійте мене: там моя українська мама, там татусь, там моє село, і взагалі — там Україна…
І кинулася Лотті на груди.
Великі «студебекери» везли колишніх бранців до радянської зони. Міста тут разюче відрізнялися від Нойсса: понівечені, зруйновані, спалені будинки траплялися на кожному кроці. Видно було, що тут німці чинили шалений опір: усюди розбита техніка, вирвами переорана земля.
Довгими колонами йшли на схід полонені німецькі солдати, супроводжувані радянськими автоматниками.
«Студебекери» обганяли їх, і Марічка байдуже дивилася у сірі сумні обличчя.
— Дивись, та це ж Ролько! — раптом вигукнула Настуся і показала пальцем на ставного білявого унтера в колоні.
— Дійсно, Ролько, — підтвердила Марічка. «Мене звуть герр Петер Рольке» — пригадала їхню останню зустріч у Обухові. — Чи Рольке — як він тепер назветься?
— Так йому і треба, зрадникові, — емоційно вигукнула Фросина.
— Він сам обрав свою долю, — констатувала Марічка.
— Нічого, — зловісно напророкував Олексій. — З ним ще розберуться. Його ще виведуть на чисту воду.
Колона військовополонених лишилася далеко позаду, а розмови про Ролька ще точилися.
— Дати б йому, як Шурмелеві! — раптом вигукнув Олексій.
Їх привезли до великого табору, схожого на той, у якому вони жили у Нойссі, тільки набагато більшого: для фільтраційної перевірки — пояснили.
«З одного табору — до другого», — сумно сказала Фросина. Та невже американський полковник мав рацію?
Згодом з’ясувалося, що хлопців направляють на ППП — польовий призовний пункт — для відправки до армії.
— Ти чекатимеш мене? — спитав Олексій у Настусі.
— Це що, освідчення?
Йому здалося, що після всього, що вони пережили, красиві слова — безглузді та недоречні.
— Освідчення, — просто підтвердив він.
— Я чекала твого освідчення ще з випускного, то тепер що ж робити — чекатиму.
Марічка відвернулася — нащо їй дивитися, як вони цілуються.
Сержант держбезпеки, що проводив перевірку, завчено ставив запитання і старанно (Марічка бачила — з помилками) занотовував відповіді до спеціального бланка.
— Чим займалася на окупованій території?
— Працювала на городі.
— Як потрапила до Німеччини?
Розповіла про Безрука та поліцая з ґвинтівкою. Записав: «Угнана оккупантами».
— Де працювала у Німеччині?
«На заводе и у хозяйки».
— Чи заарештовувалася ґестапо?
«Нет».
— Чи допитувалась поліцією чи ґестапо?
«Нет».
— Кого з фашистських поплічників знає?
«Ни кого».
— Що може додати до своїх свідчень?
«Ни чего».
— Розпишіться.
Вона взяла учнівську ручку, достеменно таку, якою писала у школі, і розписалася. Підпис вийшов невдалий — перо шкрябало папір.
— Вам видадуть проїзні документи до місця постійного мешкання — села Копачів Київської области, — поважно повідомив рум’яний молодий (чи не молодший за неї) сержант. — По прибутті ви будете поставлені на облік у компетентних органах як особа, що перебувала на окупованій території та в Німеччині.
«Тепер я буду завжди у цьому винна», — зрозуміла Марічка…
За тиждень їм із Настусею видали документи.
Вони вийшли з табору і розгубилися: місце незнайоме, навколо повно бойової техніки, військовиків, сновигають легковики та трофейні мотоцикли… Де той вокзал?
— Не підкажете, як пройти до вокзалу? — звернулася Настуся до групи військових, що курили неподалік, вибухаючи сміхом раз по раз, слухаючи розповідь одного з них…
Один, той, що стояв спиною, саме оповідач, озирнувся на голос:
— Сейчас объясню, красавица!*
На грудях його сяяли ордени й дзвеніли медалі.
Затріпотіло Марійчине серце, затьмарився світ: той же веселий голос. Ті ж очі, той же неслухняний чуб.