Погляди їхні зустрілися, і вона прошепотіла:
— Ваню?
— Ты обозналась, красавица!*— холодно сказав він.
Пізнав, вона бачила, і нічого не забув — відчувала. Та сама родимка над губою.
— Ваню, це я, Марічка, — ще не вірячи у те, що відбувалося, спробувала усміхнутись.
— Говорю тебе — обозналась! — і погрозливо прошепотів: — Иди отсюда, подстилка немецкая!**
Чим я перед тобою винна? — хотіла спитати. Ви не вміли нас захистити — а я тепер винна?
Ви відступали, побиті й понурі, а винна — я?
Чом же ти не вбив тих, хто прийшов по мене з ґвинтівкою?
Чом дозволив начепити на мене тавро — «OST»?
Чим я винна перед тобою — у мене нікого, крім тебе, ніколи не було…
Багато чого хотіла сказати, та подивилась у холодні злі очі і промовчала.
Витягла з кишені те, що всі ці роки було її найбільшим скарбом, — потертий солдатський трикутник.
Помітила: і його ти пізнав, Ваню — Іванку — Ванюшо!
Розгорнула: «Здрастуй, дорога Маріє!» — і кинула йому під ноги, у пилюгу розбитого військовою технікою шляху.
Відвернулася — аби не бачив сліз — і пішла геть. Кинулася доганяти її Настуся, а теплий весняний вітерець підхопив і потягнув кудись аркуша зі шкільного зошита у клітинку, списаного хімічним олівцем.
З русявим чубом, що зухвало вибивався з-під пілотки, у ладній гімнастерці, плечистий та широкогрудий, впевнено стояв він у добрих ялових чоботах на пружних сильних ногах і нахабнувато-весело посміхався…
Київ, 2004 р.