Дивиться з портрета у зал товариш Сталін, посміхаючись, примружився… Здається, кожного бачить, кожному у вічі, та ні — у душу зазирнув.
І б’ють у долоні й молоді, і дорослі, б’ють літні, сиві й заслужені — овація не вщухає. Жоден не припиняє, щоб не подумав ніхто, що менше за інших любить він товариша Сталіна. Великому Сталіну — слава!
Раптом, за непомітним знаком завуча, Ролько підніс до вуст корнета, і залунав, владно і тривожно, військовий сиґнал «Слухайте усі!».
— Слово для оголошення наказу, — завзято задзвеніла молоденька секретарка шкільної канцелярії Мовчан Наталія, — надається заступникові директора школи з учбової частини, орденоносцю Ткаченку Миколі Федоровичу.
Завуч перечекав оплески, різким рухом голови відкинув назад волосся і урочисто виголосив:
— УРСР. Народний комісаріат освіти, середня школа номер один міста Обухова, двадцять перше червня тисяча дев’ятсот сорок першого року. Наказ номер…
У зв’язку із закінченням повного курсу навчання та успішно складеними випускними іспитами…
Показний мужчина цей завуч: блищать хвацькі молоді веселі очі, медалі легенько дзенькають. Голос у нього гарний: чи то низький тенор, чи — високий баритон:
— …і видати атестати встановленого зразка наступним випускникам школи: Білоконеві Олексію…
Метка та спритна секретарка Наталія Іванівна, — до речі, її вся школа, від директора до найменшого першокласника, називала просто Наталкою, — подала директорові сіру книжечку, яку той вручив Олексієві. Потискаючи юнакові руку, Данилюк побажав від душі:
— Щасти тобі.
— Босенко Антоніні, — продовжував називати імена завуч.
І ось вже сяюча чорноока Антоніна, притискаючи атестата до грудей, сходить зі сцени.
— Василенку Олександрові…
— Джурі Марії…
Вона йде, і навколо її струнких ніг плеще невагома хмара спідниці. Цокотять підбори легких босоніжок, новенькі панчохи вигідно підкреслюють ідеальну форму витончених довершених литок. Іти їй — кроків п’ятнадцять усього, п’ятнадцять коротких миттєвостей між дитинством та великим щасливим життям.
Усього декілька кроків — і директор зрозумів причину свого вранішнього неспокою: найкраща, найрозумніша, найталановитіша його учениця, світла та лагідна, дорогá, мов дочка, цієї ночі піде зі школи назавжди.
Думав — звик: скільки їх було, здібних та не дуже, працьовитих та ледарів: білявих, чорнявих, рудих… Здавалося, найкращі та найулюбленіші учні лишилися там — у перших випусках, у яскравих молодих спогадах. Ті, що повтікали колись з уроку, і він витягував їх із Стугни, ловлячи за чорні сатинові труси. Що вперто не бажали бачити у ньому старшого товариша і вважали, що він — «свій». Що насмілювалися стріляти оченятами, невміло випробовуючи на ньому силу непевних ще жіночих чар…
Тепер вони, помітно вже вибілені сивиною, пристарені зморшками, поважно здоровкаються з ним, зустрічаючи зрідка у місті.
Цок-цок, — блискучою підлогою йде до сцени Джура Марія — окраса і гордість першої школи.
Це вже за нього, за Данилюка, почали говорити — перша школа, а не школа номер один, бо звикли до її постійних перемог. А Джура — найперша у першій школі.
Цок-цок, — упевнено йде Марічка, світле волосся по плечах розсипала. У захваті дивляться на неї чоловіки та молоді хлопці. Високі пружні груди, тонкий перехват — де це взялося? Ще восени була незграбною, мов семимісячне щеня, дівчинкою з двома товстими недовгими кісками.
Сходинка, друга, третя — ось вона вже поряд із розчуленим Данилюком. Директор простяг їй атестат, хотів щось сказати, та бравурними акордами обрушився на нього туш.
— Відповідно до рішення педагогічної ради Джурі Марії надається рекомендація для вступу на філологічний факультет Інституту народної освіти імені Горького у місті Києві, — з наголосом повідомив Ткаченко і продовжив:
— Коляді Анастасії…
— Козачукові Юрію…
— Рольку Петру…
Петро вийшов просто з оркестру, віддав корнета дириґентові і, високий та довгоногий, попрямував до директора пружним спортивним кроком.
У залі схвально загули, плещучи у долоні. Власне, аплодували усім. Але йому — чи не найдовше. Це ж він, центрфорвард, забив у фіналі міжшкільної першости з футболу два вирішальні голи тим невдахам з Безрадичей.
Директор пригадав, як у другому класі, почавши вивчати російську, Петро підписав першій учительці кольорову новорічну листівку: «Дорогой Наталии Васильевне на долгую изусть», а коли вона відсміялася, незворушно пояснив: