16
Геральт озирнувся. З діри в стелі повільно капала вода. Навколо валявся мотлох і купи дерев’яччя. За дивною випадковістю те місце, де лежали вони, було зовсім чистим. На них не впала жодна дошка, жодна цегла. Усе було так, немов їх охороняв невидимий щит.
Йєннефер, що злегка почервоніла, опустилася поруч, уперши руки в коліна.
— Відьмаче,— кашлянула вона.— Ти живий?
— Живий,— Геральт обтер пил з обличчя, засичав.
Йєннефер повільним рухом торкнулася його зап'ястя, ніжно провела пальцями по долоні.
— Я тебе обпекла…
— Дріб'язок. Кілька пухирів…
— Вибач. Знаєш, джин забрався. Остаточно й безповоротно.
— Ти шкодуєш?
— Не дуже.
— Ну й добре. Допоможи мені підвестися, будь ласка.
— Зачекай,— прошептала вона.— А твоє бажання… Я чула, чого ти побажав. Я вражена, просто вражена. Усього я могла очікувати, але щоб… Що тебе змусило так зробити, Геральте? Чому… Чому я?
— Не знаєш?
Вона нахилилася, торкнулася його, він відчув на обличчі дотик її волосся, що пахло бузком і аґрусом, і раптом зрозумів, що ніколи не забуде цього аромату, цього м'якого дотику, зрозумів, що ніколи вже не зможе зрівняти їх з іншими запахами й іншими дотиками. Йєннефер поцілувала його, і він зрозумів, що ніколи не побажає інших губ, крім цих м'яких, вологих і солодких від помади. Він раптом зрозумів, що із цієї хвилини для нього буде існувати тільки вона, її шия, її руки й груди, що вивільнилися з-під чорного плаття, її ніжна, прохолодна шкіра, не порівнянна з жодною з тих, яких він торкався. Він зблизька дивився в її фіалкові очі, найпрекрасніші очі у світі, очі, які, він так цього боявся, стануть для нього… Всім. Він це знав.
— Твоє бажання,— шепнула вона, приклавши губи до самого його вуха.— Не знаю, чи може взагалі здійснитися твоє бажання. Не знаю, існує чи в Природі Сила, здатна виконати таке бажання. Але якщо може, то ти засудив себе. Засудив себе… на мене.
Він перервав її поцілунком, обіймами, дотиком, ласкою, пестощами, а потім уже всім, всім собою, кожною своєю думкою, єдиною думкою, всім, всім, всім. Вони порушили тишу зітханнями й шелестом одягу, що розкидався по підлозі, перервали тишу дуже м'яко й неквапливо, старанно, дбайливо й ніжно, і, хоч обоє не надто знали, що таке дбайливість і ніжність, це їм вдалося, тому що вони дуже хотіли. І взагалі, вони не поспішали — і увесь світ навколо перестав існувати, перестав існувати на коротку, зовсім коротку мить, а їм здавалося, що це була ціла вічність, тому що це дійсно була ціла вічність.
А потім світ знову став існувати, але тепер він існував уже зовсім інакше.
— Геральте?
— Гммм…
— І що тепер?
— Не знаю.
— Я теж не знаю. Тому що, розумієш, я… Я не певна, чи варто було тобі прирікати себе на мене. Я не вмію… Почекай, що ти робиш… Я хотіла тобі сказати…
— Йєннефер… Йєн…
— Йєн,— повторила вона, повністю підкоряючись йому.— Ніхто ніколи мене так не називав. Скажи ще раз, будь ласка.
— Йєн…
— Геральте…
17
Дощ припинився. Над Риндою зайнялася веселка, вона перетнула небо обірваною багатобарвною дугою. Здавалося, вона виростає прямо зі зруйнованого даху корчми.
— О боги,— буркнув Жовтець.— Яка тиша… Вони мертві, кажу вам. Або повбивали одне одного, або мій джин їх прикінчив.
— Треба б глянути,— сказав Вратимир, витираючи чоло пом'ятою шапкою.— Вони можуть бути поранені. Може, викликати медика?
— Радше гробаря,— сказав Крепп.— Знаю я цих чаклунок, та й у відьмака в очах теж чортики бігали. Що поробиш, треба копати на цвинтарі дві могили. Правда, цю Йєннефер я порадив би перед похованням проткнути осиковим кілком.
— Яка тиша,— повторив Жовтець.— Щойно дошки літали, а тепер мертва тиша, чутно, як муха пролетить.
Вони підійшли до руїн майбутньої корчми. Обережно й повільно.
— Нехай столяр готує труни,— сказав Крепп.— Скажіть столяру.
— Тихіше,— перервав Еррділь.— Я щось чув. Що це було, Хіреадане?
Ельф відкинув волосся з гострого вуха, нахилив голову.
— Не певен… Підійдімо ближче.
— Йєннефер жива,— раптом сказав Жовтець, напружуючи свій музичний слух.— Я чув, як вона застогнала. О, знову!
— Вірно,— підтвердив Еррділь.— Я теж чув. Застогнала. Імовірно, сильно страждає. Хіреадане, куди ти?! Побережися!
Ельф обережно заглянув у розбите вікно й відразу відступив.
— Ходімо звідси,— сказав він коротко.— Не будемо їм заважати.
— То вони обоє живі? Хіреадане? Що вони там роблять?
— Ходімо звідси,— повторив ельф.— Залишимо їх ненадовго вдвох. Нехай залишаться, вона, він і його останнє бажання. Перечекаємо в якій-небудь корчмі, пройде трохи часу, і вони до нас приєднаються. Обоє.