— А прокинувшись, ти ніколи не помічав, що в тебе брудні ноги? Не знаходив голок у постелі?
— Ні.
— А…
— Ні. Будь ласка, коротше.
— Правильно робиш, що боїшся.
— Цьому можна зарадити? Будь ласка, коротше.
— Ні.
— Нарешті. Пішли, я тебе проводжу.
У дворі, доки Геральт поправляв в’юки, Нівеллен погладив кобилу по ніздрях, поплескав по шиї. Плотвичка, радіючи ласці, нахилила голову.
— Любить мене звірина,— похвалився Нівеллен.— Та і я їх люблю. Моя кішка Ненажерочка, хоч і втекла спочатку, потім усе ж повернулася. Довгий час це була єдина жива істота, моя супутниця недолі. Вереєна теж…
Він осікся, скривив морду.
— Теж любить кішок?— посміхнувся Геральт.
— Птахів,— вискалив зуби Нівеллен.— Прохопився, бодай його. А, та що там. Це ніяка не нова купецька дочка, Геральте, і не чергова спроба знайти зерно правди в старих небилицях. Це щось серйозніше. Ми любимо одне одного. Якщо засмієшся, дістанеш по писку.
Геральт не засміявся.
— Твоя Вереєна,— сказав він,— швидш за все русалка. Знаєш?
— Підозрюю. Худенька. Чорненька. Говорить рідко, мовою, якої я не знаю. Не їсть людську їжу. Цілими днями пропадає в лісі, потім вертається. Це типово?
— Більш-менш,— відьмак затяг попругу.— Ти, певно, думаєш, що вона не повернулася б, якби ти став людиною?
— Певен. Знаєш, як русалки уникають людей. Мало хто бачив русалку зблизька. А я і Вереєна… Ех, бодай її… Ну, бувай, Геральте.
— Бувай, Нівеллене.
Відьмак ткнув п’ятою кобилі в бік і подався до воріт. Виродок плівся збоку.
— Геральте?
— Ну?
— Я не такий дурний, як ти думаєш. Ти приїхав слідом одного з купців, який тут недавно побував. З ним щось трапилося?
— Так.
— Він був у мене три дні тому. З дочкою, втім, не із кращих. Я велів будинку замкнути всі двері й ставні, не подавав ознак життя. Вони покрутилися по двору й поїхали. Дівчина зірвала троянду з тітоньчиного куща й приколола до плаття. Шукай їх в іншому місці. Але будь обережний, це недобрі місця… Уночі в лісі небезпечно. Чутно й видно… недобре.
— Спасибі, Нівеллене. Я не забуду про тебе. Хто-зна, може, знайду когось, хто…
— Може, знайдеш. А може, і ні. Це моя проблема, Геральте, моє життя й моя кара. Я навчився з цим жити, звик. Як стане гірше — я теж звикну. А якщо вже стане зовсім невміч, не шукай нікого, приїжджай сам і кінчай справу. По-відьмачому. Бувай, Геральте.
Нівеллен розвернувся й швидко пішов до особняка. Жодного разу не оглянувшись.
3
Район був пустельний, дикий, зловісно недружелюбний. До настання сутінків Геральт на тракт не повернувся, не хотів робити гак, поїхав навпростець, через ліс. Ніч, поклавши меч на коліна, провів на лисій вершині високого пагорба біля невеликого багаття, в який раз у раз підкидав пучки борцю. Посеред ночі далеко в долині помітив світло, почув очманіле виття й спів і ще щось таке, що могло бути тільки лементом катованої жінки. Ледь розвидніло, він рушив туди, але знайшов лише витоптану галявину й обвуглені кістки в ще теплому попелі. У кроні могутнього дуба щось верещало й сичало. Це міг бути лісовик, але міг бути й звичайний лісовий кіт. Відьмак не став затримуватися, щоб перевірити.
4
Близько полудня, коли він напував Плотву з джерела, кобила дико заіржала, рвонулася, вищіривши жовті зуби й гризучи мундштук. Геральт машинально заспокоїв її Знаком і відразу побачив правильне коло, утворене голівками червонуватих грибків, що стирчали із моху.
— Ну, Плотва, ти стаєш істеричкою,— сказав він.— Адже звичайне ж відьмине коло. Що ще за сцени?
Кобила фиркнула, повернувшись до нього мордою. Відьмак потер чоло, поморщився, задумався. Потім одним махом опинився в сідлі, розвернув коня, швидко поїхав назад по власних слідах.
— «Любить мене звірина»,— буркнув він.— Вибач, конику. Виходить, у тебе більше розуму, ніж у мене.
5
Кобила пряла вухами, фиркала, рила копитами землю, не хотіла йти. Геральт не став заспокоювати її Знаком, зіскочив із сідла, перекинув поводи через голову коня. На спині у нього був уже не старий меч у піхвах зі шкіри ящера, а блискуча гарна зброя із хрестовою гардою й витонченим, добре відбалансованим руків'ям, що закінчувалося кульовим ефесом з білого металу.
Цього разу ворота перед ним не розкрилися, тому що були й без того розкриті, як він залишив їх, їдучи.
Він почув спів. Не розумів слів, не міг навіть розібрати мови. Так це й не треба було — відьмак знав, відчував і розумів саму природу, сутність співу — тихого, пронизуючого, що розливався по жилах хвилею нудотного, позбавляючого свободи дії жаху.