— І правильно робиш, що не просиш,— сказала жриця, перш ніж Фальвік встиг відповісти.— Ви чули, хлопці? Відьмак залишиться тут на три дні, тому що таке його бажання. А я, жриця Великої Мелітеле, буду приймати його в себе ці три дні, тому що таке моє бажання. Передайте це вашому Гереварду. Ні, не Гереварду. Його дружині, шляхетній Ермеллі, і додайте, що якщо вона хоче, щоб не переривалися поставки афродизій з моєї аптеки, то нехай заспокоїть свого дюка. Нехай стримує його капризи й фанаберії, які усе більше починають змахувати на кретинізм.
— Досить!— тонко крикнув Тайлес, і голос перейшов у нього у фальцет.— Не бажаю слухати, як якась шарлатанка ображає мого сеньйора і його дружину! Не прощу такої неповаги! Відтепер тут буде правити орден Білої Троянди. Кінець вашим розсадникам пітьми й забобонів. А я, лицар Білої Троянди…
— Слухай, ти, молокососе,— перервав Геральт, зле посміхнувшись.— Приборкай свій дурний язичок. Ти розмовляєш із жінкою, яку належно поважати. Тим більше лицареві Білої Троянди. Правда, щоб стати таким, останнім часом достатньо внести в скарбницю Капітулу тисячу новіградських крон, тому-то орден і став збіговиськом нащадків лихварів і кравців, але якась порядність у вас, сподіваюся, ще збереглася? Чи я помиляюся?
Тайлес сполотнів і потягнувся за мечем.
— Фальвіку,— сказав Геральт, не перестаючи посміхатися,— якщо він витягне меча, я відберу й відстьобаю шмаркача по задниці. А потім виб'ю ним двері.
Тайлес тремтячою рукою витяг з-за поясу залізну рукавичку й із дзенькотом кинув на підлогу до ніг відьмака.
— Я змию образу ордена твоєю кров'ю, вилупку!— звизгнув він.— Викликаю тебе на двобій! Виходи у двір!
— У тебе щось упало, синку,— спокійно вимовила Неннеке.— Підніми, будь ласка, тут смітити не гоже, тут — храм. Фальвіку, поведи звідси свого недоумка, інакше це скінчиться нещастям. Ти знаєш, що треба передати Гереварду. Втім, я напишу йому особистого листа: ви не викликаєте в мене довіри. Забирайтеся звідси. Знайдете вихід самі, сподіваюся?
Фальвік, стримуючи оскаженілого Тайлеса залізною хваткою, поклонився, дзвякнувши панциром. Потім подивився в очі відьмакові. Відьмак не посміхався. Фальвік перекинув через плече карміновий плащ.
— Це був не останній наш візит, поважна Неннеке,— сказав він.— Ми повернемося.
— Саме цього я побоювалася,— холодно відповіла жриця.— На біду.
Менше зло
1
Першими, як і завжди, на нього звернули увагу кішки й діти. Смугастий котяра, що дрімав на нагрітому сонцем штабелі дров, підняв круглу голову, притис вуха, фиркнув і прошмигнув у кропиву. Трирічний Драгомир, син рибалки Трігли, що докладав на порозі хати всіх зусиль до того, щоб ще більше забруднити й без того брудну сорочечку, розкричався, уп'явшись повними сліз очима у проїжджаючого повз вершника. Відьмак їхав повільно, не намагаючись випередити віз із сіном, що займав усю ширину вулиці. За відьмаком, витягнувши шию й раз у раз сильно натягуючи мотузку, трюхикав прив'язаний до луки сідла нав’ючений осел. Крім звичайного вантажу, довговухий трудяга тяг на спині велику штуковину, обгорнену попоною. Сіро-білий бік осла покривали чорні смужки запеченої крові.
Нарешті віз звернув у бічну вуличку, що вела до комор і пристані, від якої віяло бризом і несло смолою й волячою сечею. Геральт поквапив коня. Він залишив без уваги приглушений лемент торговки овочами, що вирячилася на кістляву, пазуристу лапу, що звисала з-під попони і підстрибувала в такт крокам осла. Не оглянувся й на зростаючу купку збуджених людей, що прямували за ним.
Перед будинком війта, як звичайно, було повно возів. Геральт зіскочив з кобили, поправив меч на спині, перекинув вузду через дерев'яну конов'язь. Юрба, що йшла за ним, утворила навколо осла півкільце.
Крики війта були чутні вже від самого входу в будинок.
— Не можна, кажу! Не можна, матір твою! По-людськи не розумієш, мерзотнику?
Геральт увійшов. Перед війтом, низеньким і товстим, почервонілим від злості, стояв селянин, тримаючи за шию гусака, що виривався.
— А тобі чого… О Господи! Це ти, Геральте? Чи ж не осліп я?— І знову звертаючись до прохача, крикнув: — Забирай це, хамло! Оглух, чи що?
— Сказали,— бурмотав селянин, косячись на гусака,— от, мовляв, треба би дати щось шановному, бо інакше…
— Хто сказав?— гаркнув війт.— Хто? Це що ж, виходить, я хабара беру? Не дозволю, сказано тобі! Геть, сказано тобі! Привіт, Геральте.