— Привіт, Кальдемейне.
Війт, потискуючи руку відьмакові, ляснув його по плечі вільною рукою.
— Ти тут не бував, вважай, роки два? Га? Що ж ти ніде не всидиш? Звідки занесло? А, хрін з ним, мені однаково звідки! Агов, хто-небудь, тягніть сюди пива! Сідай, Геральте, сідай. У нас тут, розумієш, бозна що коїться, бо завтра ярмарок. Ну що там у тебе, розповідай!
— Потім. Давай вийдемо.
Юрба була вже рази в три більшою, але вільний простір навколо осла не зменшився. Геральт відвернув попону. Юрба ойкнула й позадкувала. Кальдемейн широко розкрив рот.
— Господи, Геральте? Це що таке?
— Кікімора. Не буде чи за неї якої-небудь винагороди, пане війт?
Кальдемейн переступив з ноги на ногу, дивлячись на павукове, обтягнуте чорною висохлою шкірою тіло, на оскляніле око з вертикальною зіницею, на голкоподібні ікла в закривавленій пащі.
— Де… Звідки?..
— На греблі, версти за чотири від селища. На болотах. Там, Кальдемейне, здається, гинули люди. Діти.
— Угу, чудово. Але ніхто… Хто б міг подумати… Агов, людоньки, по домівках, за роботу! Тут вам не балаган! Закрий її, Геральте. Мухи злітаються.
У кімнаті війт мовчки схопив глечик пива й випив до дна, не відриваючись. Важко зітхнув, потягнув носом.
— Нагороди не буде,— тужно сказав він.— Ніхто й не думав, що така… такий… сидить на солоних болотах. Факт, кілька людей щезло в тамтешніх місцях, але… Мало хто лазив по тих трясовинах. А ти як там опинився? Чому не їхав битим шляхом?
— На битих шляхах не заробиш, Кальдемейне.
— Я й забув,— війт, надувши щоки, стримав відрижку.— Але ж яка була тиха округа! Навіть домовики — і ті рідко дзюрили бабам у глечики з молоком. І от, глянь, під самим боком якась мерзота. Виходить, треба тобі дякувати. Бо заплатити — не заплачу. Фондів немає. На нагороду.
— Кепсько. Трохи готівки мені б не завадило, щоб перезимувати,— відьмак відсьорбнув з кухля, змахнув з губ піну.— Подаюся в Іспаден, так не знаю, чи встигну до снігу. Можу застрягти в якому-небудь містечку уздовж Лутонського тракту.
— Надовго до нас, у Блавікен?
— Ні. Не можна засиджуватися. Зима підпирає.
— Де зупинишся? Може, у мене? На мансарді є вільна кімната. Навіщо тобі до трактирників пертися? Обдеруть як липку, розбійники. Побалакаємо, розповіси, що у світі чути.
— Охоче. А що на це твоя Лібуше? Останнього разу, я помітив, вона була не надто прихильна до мене.
— У моєму будинку баби ні гугу. Але так, між нами, постарайся не робити при ній того, що недавно викинув за вечерею.
— Ти маєш на увазі, коли я запустив виделкою в пацюка?
— Ні. Я маю на увазі, що ти в нього влучив, хоча було темно.
— Я думав, буде кумедно.
— Воно й було. Тільки не роби цього при Лібуше. Слухай, а ця… як там її…Кікі…
— Кікімора.
— Вона тобі для чогось потрібна?
— Цікаво, для чого б? Якщо нагороди не буде, можеш викинути її на смітник.
— А знаєш, це думка. Агов, Карелько, Боргу, Носикамене! Є там хто?
Увійшов міський стражник з алебардою на плечі, з гуркотом зачепивши вістрям за притолоку.
— Носикамене,— сказав Кальдемейн,— прихопи кого-небудь на підмогу, забери від хати осла разом з тією мерзотою, що вкрита попоною, відведи за хліви й утопи в гнойовій ямі. Втямив?
— Угу… Слухаюся… Тільки, пане війте…
— Чого ще?
— Може, перш ніж утопити…
— Ну?
— Показати її метру Іріону? А раптом вона йому віщось згодиться?
Кальдемейн ляснув долонею по столу.
— А ти не дурень, Носикамене. Слухай, Геральте, може, наш міський чаклун відвалить тобі чого за це падло? Рибалки приносять різних чудовиськ, восьминогів там, крабалонів, каракатів, на цьому багато заробили. А ну, пішли у вежу.
— Розбагатіли? Власного чаклуна завели? Назавжди або тимчасово?
— Назавжди. Метр Іріон. Уже рік як у Блавікені. Сильний маг, Геральте, одразу видно.
— Не думаю, щоб ваш сильний маг заплатив за кікімору,— поморщився Геральт.— Наскільки мені відомо, вона на еліксири не годиться. Думаю, Іріон тільки вичитає мене. Ми, відьмаки, не надто дружимо із чарівниками.
— Ніколи не чув, щоб метр Іріон кого-небудь вилаяв. Що заплатить, не обіцяю, але спробувати не завадить. На болотах таких… цих, кікімор, може бути багато. І що тоді? Нехай чаклун огляне її й на випадок чого наведе на драговини які-небудь чари абощо.
Відьмак ненадовго задумався.
— Ну що ж, один-нуль на твою користь, Кальдемейне. Ризикнемо. Де моя шапка?
2
Вежа, складена із гладко обтесаних ґранітних блоків, увінчана кам'яними зубцями, виглядала цілком імпозантно, піднімаючись над побитими дахами будинків і напіврозваленими покрівлями халуп.