— Бачу, обновив,— сказав Геральт.— Чарами, чи вас на роботи зігнав?
— В основному чарами.
— Який він, цей ваш Іріон?
— Цілком нормальний. Людям допомагає. Але пустельник, мовчун. Майже не вилазить із вежі.
На дверях, прикрашених розетою і інкрустованих світлим деревом, висіла величезна стукалка у формі плоскої лупатої риб'ячої голови, що тримала в зубастій пащі латунне кільце. Кальдемейн, видно, знайомий з дією механізму, підійшов, відкашлявся й проговорив:
— Вітає війт Кальдемейн, що з'явився до метра Іріона в справі. З ним вітає також відьмак Геральт з Ривії, що також явився у справі.
Довгий час нічого не відбувалося, нарешті риб'яча голова, поворухнувши зубастими щелепами, випустила хмару пари.
— Метр Іріон не приймає. Ідіть, добрі…
— Я не добра людина,— голосно перервав Геральт.— Я відьмак. А он там, на ослові, лежить кікімора, яку я вбив неподалік від містечка. Будь-який чарівник-резидент зобов'язаний піклуватися про безпеку району. Метру Іріону ні до чого робити мені честь бесідою, і він не зобов'язаний мене приймати, коли така його воля. Але кікмору нехай огляне й зробить відповідні висновки. Носикамене, розкрий кікімору й звали її тут, біля самих дверей.
— Геральте,— тихо сказав війт.— Ти-то поїдеш, а мені тут доведеться…
— Ходімо, Кальдемейне. Носикамене, вийми палець із носа й роби що велять.
— Зараз,— проговорила стукалка зовсім іншим голосом.— Геральте, це справді ти?
Відьмак тихо вилаявся.
— Ну, зануда! Так, справді я. Ну й що з того, що це справді я?
— Підійди ближче до дверей,— вимовила стукалка, випускаючи хмарину пари.— Один. Я тебе впущу.
— А як з кікіморою?
— Побий її грім. Я хочу поговорити з тобою, Геральте. Тільки з тобою. Вибачте, війте.
— Та чого вже там, метре Іріоне,— махнув рукою Кальдемейн.— Бувай, Геральте. Побачимося пізніше. Носикамене! Потвору до гнойової ями!
— Слухаюся!
Відьмак підійшов до інкрустованих дверей, вони злегка відкрилися, рівно настільки, щоб він міг протиснутися, і відразу закрилися, залишивши його в повній темряві.
— Егей!— крикнув він, не приховуючи роздратування.
— Готово,— відповів дивно знайомий голос…
Враження було настільки несподіваним, що відьмак похитнувся й витягнув руки в пошуках опори. Опори не було.
Сад цвів білим і рожевим, повітря було напоєне ароматом дощу. Небо перетинала багатобарвна веселка, зв'язуючи крони дерев з далеким блакитнуватим ланцюгом гір. Будиночок посередині саду, маленький і скромний, потопав у мальвах. Геральт глянув під ноги й побачив, що стоїть до коліна в тим’яні.
— Ну, йди ж, Геральте,— пролунав голос.— Я в будинку.
Він увійшов у сад. Ліворуч помітив рух, оглянувся. Світловолоса дівчина, зовсім нага, йшла уздовж кущів, несучи кошик, повний яблук. Відьмак урочисто заприсягся самому собі більше нічому не дивуватися.
— Нарешті. Вітаю тебе, відьмаче.
— Стрегоборе!— здивувався Геральт, хоч і вирішив не дивуватися.
Відьмакові зустрічалися в житті розбійники із зовнішністю міських радників, радники, схожі на старців, що вимолювали милостиню, блудниці, що виглядали принцесами, принцеси, що виглядали як тільні корови, і королі з манерами розбійників. Стрегобор же завжди виглядав так, як за всіма канонами і уявленнями повинен виглядати чарівник. Він був високий, худий, згорблений, у нього були буйні кущисті брови й довгий гачкуватий ніс. До того ж він носив чорний, спадаючий до землі балахон із широченними рукавами, а в руці тримав довжелезний ціпок із кришталевою кулькою на кінці. Жоден зі знайомих Геральту чарівників не виглядав так, як Стрегобор. І — що найдивніше — Стрегобор справді був чарівником.
Вони присіли на терасці, оточеній мальвами, вмостившись у плетених вербових кріслах біля столика зі стільницею з білого мармуру. Нага блондинка з кошиком яблук підійшла, посміхнулася й знову подалася в сад, погойдуючи стегнами.
— Теж ілюзія?— запитав Геральт, заглядаючись на принади, що колихалися.
— Теж. Як і все тут. Але, дорогий мій, це ілюзія вищого класу. Квіти пахнуть, яблука можеш покуштувати, бджола може тебе вжалити, а її,— чарівник указав на блондинку,— ти можеш…
— Можливо, пізніше…
— І вірно. Що поробляєш тут, Геральте? Як і раніше трудишся, за гроші винищуючи представників вимираючих видів? Що одержав за кікімору? Напевно — нічого, інакше б не прийшов сюди. Подумати тільки, є люди, що не вірять у Призначення. Хіба що знав про мене. Знав?