— Напруж пам'ять, Сотнику,— сказав Кальдемейн шинкареві, перехиляючись через стійку так, щоб його можна було почути.— Шість хлопців і дівка, одягнені в чорні, прикрашені сріблом шкіри за новіградською модою. Я бачив їх на заставі. Вони зупинилися в тебе або «Під альбакором».
Шинкар наморщив опуклий лоб, протираючи кухоль смугастим фартухом.
— Тут вони, війте,— сказав нарешті він.— Кажуть, приїхали на ярмарок, а всі при мечах, навіть дівка. Одягнені, як ти сказав, у чорне.
— Угу,— кивнув війт.— Де вони зараз? Щось їх не видно.
— У маленькому закутку. Золотом платили.
— Піду один,— сказав Геральт.— Не треба перетворювати це на офіційний візит, принаймні, поки. Приведу її сюди.
— Може, й правильно. Але обережніше. Мені тут бійки ні до чого.
— Постараюся.
Пісня матросів, судячи за збільшенням насиченості ненормативними словами, наближалася до гучного фіналу. Геральт відкрив жорсткий і липкий від бруду полог, який прикривав вхід в еркер.
За столом сиділо шестеро чоловіків. Тієї, яку він очікував побачити, серед них не було.
— Ну чого?!— Гаркнув той, який помітив його першим, лисуватий, з обличчям, спотвореним шрамом, що проходив через ліву брову, основу носа і праву щоку.
— Хочу побачитися з Сорокопудкою.
Від столу піднялися дві однакові фігури з однаково нерухомими обличчями, світлим скуйовдженим волоссям до плечей, в однаковому облягаючому одязі з чорної шкіри, палаючої срібними прикрасами. Однаковими рухами близнюки підняли з лави однакові мечі.
— Спокійно, Виру. Сідай, Нимире, — сказав чоловік зі шрамом, спершись ліктями на стіл.— З ким, кажеш, хочеш зустрітися, брате? Хто така — Сорокопудка?
— Ти добре знаєш, про кого я.
— Що за тип?— Запитав спітнілий напівголий чолов'яга, хрест-навхрест підперезаним ременями і прикритий на передпліччях шипастими щитками.— Ти його знаєш, Ногорне?
— Ні,— сказав чоловік зі шрамом.
— Альбінос якийсь,— реготнув щуплий темноволосий чоловік, який сидів поруч з Ногорном. Тонкі риси обличчя, великі чорні очі і загострені вуха видавали в ньому полукровку ельфа.— Альбінос, мутант, жарт природи. І треба ж, впускають таких в шинки до порядних людей.
— Я його десь уже бачив,— сказав міцний засмаглий тип з волоссям, заплетеним у кіски, оцінюючи Геральта поглядом злих примружених очей.
— Неважливо, де ти його бачив, Тавіку,— сказав Ногорн.— Послухай, брате, Ківрил щойно тебе страшно образив. Ти його не викличеш? Такий нудний вечір.
— Ні, не викличу,— спокійно сказав відьмак.
— А мене, якщо виллю на тебе цю риб'ячу юшку, викличеш?— зареготав голий до пояса.
— Спокійно, Десятко,— сказав Ногорн.— Раз він сказав ні, значить, ні. Поки що. Ну, брате, говори, що хочеш сказати, і забирайся. Маєш можливість вийти сам. Якщо не скористаєшся, тебе винесе прислуга.
— Тобі мені сказати нічого. Хочу побачитися з Сорокопудкою. З Ренфрі.
— Чули, хлопці?— Ногорн глянув на товаришів. — Він хоче бачитися з Ренфрі. А навіщо, брате, дозволь дізнатися?
— Не дозволю.
Ногорн підняв голову і глянув на близнюків, ті відразу зробили крок вперед, брязкаючи срібними застібками високих черевиків.
— Знаю,— раптом сказав той, з косою.— Згадав, де я його бачив!
— Чого ти там бурмочеш, Тавіку?
— Перед будинком війта. Він привіз якогось дракона на продаж, отаку помісь павука з крокодилом. Люди балакали, ніби він відьмак.
— Що таке відьмак?— запитав голий, Десятка.— Га? Ківриле?
— Найманий чаклун,— сказав напівельф.— Фокусник. Фокуси показує за жменю срібняків. Я ж сказав — жарт природи. Образа людських і божих законів. Таких треба спалювати.
— Ми не дуже любимо чаклунів, — проскрипів Тавік, не відриваючи від Геральта погляду примружених очей. — Чомусь мені здається, Ківриле, що в тутешній дірі у нас буде роботи більше, ніж думалось. Їх тут не один, а відомо, що вони тримаються разом.
— Свояк свояка бачить здаля,— зловісно посміхнувся напівкровка.— І як тільки земля таких носить? Хто вас плодить, виродків?
— Будь ласка, ввічливіше,— спокійно сказав Геральт.— Твоя матінка, як бачу, досить часто блукала по лісі поодинці, так що в тебе є причина задуматися над власним походженням.
— Можливо,— відповів напівельф, не перестаючи посміхатися.— Але я, принаймні, знав свою матір. А от ти, відьмаче, не можеш цим похвалитися.
— Він начебто щось говорив про матір Ківрила?— спокійно продовжував Ногорн, спершись підборіддям на сплетені пальці.— Щось страшно образливе, якщо я вірно зрозумів. Мовляв, блудила, або якось так. Гей, Десятко, невже ти можеш слухати, як якийсь волоцюга ображає матінку твого друга? Матінка, матір її так, справа свята!