Десятка охоче піднявся, відстебнув меч, кинув на стіл. Випнув груди, поправив наїжачені срібними шипами щитки на передпліччях, сплюнув і зробив крок вперед.
— Якщо ти сумніваєшся,— сказав Ногорн,— поясню: Десятка викликає тебе на кулачний бій. Я сказав, що тебе звідсіля винесуть. Звільніть-но місце.
Десятка наблизився, піднімаючи кулаки. Геральт поклав руку на рукоять меча.
— Обережніше,— сказав він.— Ще крок — і тобі доведеться шукати свою руку на підлозі.
Ногорн і Тавік підхопилися, хапаючись за мечі. Мовчазні близнюки витягли свої. Десятка позадкував. Не поворухнувся лише Ківрил.
— Що тут відбувається, чорт забирай?! Не можна на хвилину одних залишити?
Геральт дуже повільно повернувся і зустрівся поглядом з очима кольору морської хвилі.
Вона була майже одного з ним зросту. Солом'яне волосся було підстрижене нерівно, трохи нижче вух. Вона стояла, спираючись однією рукою об двері, в облягаючому оксамитовому каптанчику, перетягнутому ошатним поясом. Спідниця була нерівною, асиметричною — з лівого боку доходила до щиколотки, а з правого відкривала міцне стегно над халявою високого чобота з лосиної шкіри. На лівому боці висів меч, на правому — кинджал з великим рубіном в оголів'ї.
— Оніміли?
— Це відьмак,— буркнув Ногорн.
— Ну то й що?
— Він хотів говорити з тобою.
— Ну то й що?
— Це чаклун,— прогудів Десятка.
— Спокійно, хлопці,— сказала дівчина.— Він хоче зі мною говорити, це не злочин. Продовжуйте свої справи. І без скандалів. Завтра торговий день. Думаю, ви не хочете, щоб ваші фокуси зіпсували ярмарок — настільки важливу подію в житті цього милого містечка?
У тиші, що настала почувся тихий противний смішок. Сміявся Ківрил, весь час недбало розвалений на лаві.
— Та ну тебе, Ренфрі,— видавив метис.— Важлива … подія!
— Замовкни, Ківриле! Негайно.
Ківрил перестав сміятися. Негайно. Геральт не здивувався. У голосі Ренфрі прозвучало щось дуже дивне. Щось таке, що асоціювалося з червоним відблиском пожежі на клинках, стогонами вмираючих, іржанням коней і запахом крові. Мабуть, у решти теж виникли подібні асоціації, бо блідість вкрила навіть засмаглу пику Тавіка.
— Ну, білоголовий,— перервала тишу Ренфрі.— Вийдемо у велику залу, приєднаємося до війта, з яким ти сюди прийшов. Він, мабуть, теж хоче зі мною поговорити.
Кальдемейн, який чекав біля стійки, побачивши їх, перервав тиху бесіду з шинкарем, випростався, схрестив руки на грудях.
— Послухайте, Мазель,— твердо сказав він, не витрачаючи часу на обмін непотрібними чемностями.— Я знаю від цього ось відьмака з Ривіі, що привело вас в Блавікен. Схоже, ви в образі на нашого чаклуна.
— Можливо. Ну то й що?— Тихо запитала Ренфрі, теж не надто чемно.
— А те, що на такі образи є міські або кастелянські суди. Хто у нас, на Лукомор'ї, збирається мстити за образу залізом, той вважається звичайнісіньким розбійником. А ще те, що або завтра вранці ви заберетеся з Блавікену разом зі своєю чорною компашкою, або я вас засаджу в яму, пре… як це називається, Геральте?
— Превентивно.
— Саме так. Ви зрозуміли, Мазель?
Ренфрі сунула руку в мішечок на поясі, дістала складений у кілька разів пергамент.
— Прочитайте, війте, якщо грамотний. І більше не називайте мене Мазель.
Кальдемейн взяв пергамент, читав довго, потім мовчки подав Геральтові.
— «Моїм комесам, васалам і вільним підданим,— прочитав відьмак вголос.— Всіх і кожного сповіщаю, позаяк Ренфрі, крейгенська княжна, перебуває на нашій службі і мила нам, гнів наш впаде на голову тому, хто їй чинити перишкоди наміриться. Аудоен, король…» Слово «перешкоди» пишеться через «е». Але печатка, схоже, справжня.
— Тому що справжня і є,— сказала Ренфрі, вириваючи в нього пергамент.— Поставив її Аудоен, ваш милостивий пан. Тому не раджу чинити мені перешкоди. Незалежно від того, як це пишеться, наслідки для вас можуть бути сумними. Не вдасться вам, шановний війте, заховати мене в яму. І не називайте мене Мазель. Я не порушила жодного закону. Поки що.
— Якщо порушиш хоч на п'ядь,— Кальдемейн виглядав так, ніби збирався сплюнути,— кину в яму разом з твоїм пергаментом. Клянусь усіма богами, Мазель. Пішли, Геральте.
— А з тобою, відьмаче,— Ренфрі торкнулася руки Геральта,— ще пару слів.
— Не запізнися на вечерю,— кинув війт через плече.— Інакше Лібуше розлютиться.
— Не спізнюся.
Геральт сперся об стійку. Граючи медальйоном з вовчою мордою, що висів на шиї, він дивився в зелено-блакитні очі дівчини.