Треба було послухати голосу розуму і тоді…
Я не послухався.
Я думав, вибираю Менше Зло. Ну і вибрав… Менше Зло. Менше Зло! Я, Геральт з Ривії. Якого ще називають М'ясником з Блавікену. Ні, Іоле, не торкайся моєї руки. Контакт може вивільнити в тобі… Ти можеш побачити…
Я не хочу, щоб ти побачила. Не хочу знати. Мені відоме моє Призначення, яке крутить і вертить мною, як смерч. Моє Призначення? Воно йде за мною слідом, але я ніколи не озираюся.
Петля? Так, Неннеке, здається, відчуває це. Що мене тоді смикнуло, в Цинтрі? Хіба можна було так нерозумно ризикувати?
Ні, ні і ще раз ні. Я ніколи не озираюся. А в Цинтру не повернуся, буду обходити її, як розсадник чуми. Ніколи туди не повернуся.
Так, якщо мої розрахунки вірні, дитина повинна була народитися в травні, приблизно в дні свята Беллетейн. Якщо я правий, то це був би цікавий збіг обставин. Бо Йєннефер теж народилася в Беллетейн…
Пішли, Іоле. Сутеніє.
Дякую тобі за те, що ти погодилася зі мною поговорити.
Дякую тобі, Іоле.
Ні, ні, зі мною все в порядку. Я почуваю себе чудово.
Цілком.
Цілком.
Питання ціни
1
До горла відьмака був приставлений ніж.
Відьмак лежав, занурившись в мильну воду й відкинувши голову на слизький край дерев'яної бадді. У роті відчувався гіркий присмак мила. Ніж, тупий як валянок, болісно скріб йому кадик, із хрускотом переміщуючись до підборіддя.
Цирульник з міною художника, що усвідомлює народження шедевра, шкрябнув ще раз, ніби роблячи останній мазок, потім витер йому обличчя шматком лляного полотна, змоченого чимсь таким, що цілком могло зійти за настоянку лікарського дягелю.
Геральт підвівся, дозволив слузі вилити на себе цебро води, виліз із бадді, залишаючи на підлозі сліди мокрих ніг.
— Рушник, пане,— слуга із цікавістю глянув на його медальйон.
— Дякую.
— Ось одяг,— сказав Гаксо.— Сорочка, штани, підштанники, камзол. А ось взуття.
— Ви про все подумали, кастеляне. А у своїх черевиках не можна?
— Не можна. Пива?
— Залюбки.
Він одягався повільно. Дотик чужого, шорсткого, незвичного одягу до розпареного тіла псував настрій, який встановився, доки він відмокав у гарячій воді.
— Пане кастелян?
— Слухаю вас, пане Геральт.
— Чи не знаєте, до чого все це? Навіщо я тут потрібен?
— Не моє діло,— сказав Гаксо, зиркнувши на слуг.— Мені велено вас надягти…
— Ви хотіли сказати одягти?
— Ну так, одягти й привести на бенкет, до королеви. Одягніть, вибачте, надягніть камзол, пане Геральт, і сховайте під ним відьминський медальйон.
— Відьмацький, пане кастелян, відьмацький. Тут лежав мій кинджал.
— Уже не лежить. Він у безпечному місці, як і обидва мечі та решта вашого майна. Там, куди ви йдете, ходять без зброї.
Відьмак знизав плечима, обсмикав тіснуватий пурпурного кольору камзол.
— А це що?— він указав на вишивку, що прикрашала груди.
— О, звичайно,— сказав Гаксо,— ледь не забув. На час бенкету ви будете шляхетним хазяїном Равіксом із Чотирирогу. Як почесний гість сядете одесную королеви. Таке її бажання. А на камзолі — ваш герб. На золотому полі чорний ведмідь, на ньому дівчина в блакитному одіянні з розпущеним волоссям й піднесеними руками. Маєте це запам'ятати, хто-небудь із гостей може мати пунктик на геральдиці, таке частенько трапляється.
— Ясно. Запам'ятаю,— серйозно сказав Геральт.— А Чотирирога — де це?
— Чотириріг. Досить далеко. Ви готові? Можна йти?
— Можна. Скажіть-но ще, пане Гаксо, з якого приводу бенкет?
— Принцесі Паветті виповнюється п'ятнадцять, за звичаєм заявилися претенденти на її руку. Королева Каланте хоче видати її за кого-небудь зі Скелліге. Нам необхідний союз із острів'янами.
— Чому саме з ними?
— На тих, з ким у них союз, вони нападають рідше, ніж на інших.
— Вагомий привід.
— Але не єдиний. У Цинтрі, пане Геральт, традиція не дозволяє правити жінці. Наш король, Роґнер, недавно помер від морової пошесті, а іншого чоловіка королева мати не бажає. Наша правителька Каланте — жінка мудра й справедлива, але король є король. Той, хто одружиться на принцесі, займе трон. Добре, якби попався бойовий хлопець. А таких треба шукати на островах. Вони там народ жорсткий. Ну, пішли.
На середині внутрішньої галереї, що оточувала невеликий порожній дворик, Геральт зупинився й тихо проговорив: