— Скажіть, пане кастелян. Ми зараз одні. Для чого королеві знадобився відьмак? Ви повинні дещо знати. Хто, якщо не ви?
— Для того, для чого й усім іншим,— буркнув Гаксо.— Цинтра нічим не відрізняється від інших місць. У нас є й перевертні, і василіски, та й мантихор знайдеться, якщо доладно пошукати. А значить, і відьмак може згодитися.
— Ох, крутите. Я питаю, навіщо королеві знадобився відьмак на бенкеті, до того ж переодягнений у блакитного ведмедя з розпущеним волоссям.
Гаксо теж зупинився й навіть перегнувся через балюстраду галереї.
— Коїться щось недобре, пане Геральт,— буркнув він.— У замку, значить. Щось тут з'являється час від часу.
— Що?
— А що може з'являтися? Страховисько якесь. Кажуть, маленьке, горбате, усе в шипах, немов їжак. Ночами замком бродить, ланцюгами гримить. Охає й стогне в покоях.
— Ви самі-то бачили?
— Ні,— Гаксо сплюнув.— І бачити не бажаю.
— Плетете, пане кастелян, плетете,— поморщився відьмак.— Одне з іншим не в'яжеться. Ми йдемо на заручний бенкет. І що я там повинен робити? Доглядати, як би з-під столу не виліз горбун і не заохав? Без зброї? Виряджений немов блазень? Ех, пане Гаксо!
— А, думайте що хочете,— надувся Гаксо.— Веліли нічого вам не казати. Ви просили, от я й сказав. А ви — мовляв, я плету. Ввічливі аж страх!
— Вибачте, не хотів вас образити. Просто здивувався…
— Перестаньте дивуватися,— Гаксо, усе ще ображений, повернув голову.— Ви тут не для того, щоб дивуватися. І раджу, пане відьмак, якщо королева накаже вам роздягнутися догола, пофарбувати собі задницю блакитною фарбою й зависнути в сінях вниз головою як канделябр, робіть це не дивуючись і негайно. Інакше можуть бути неприємності. Зрозуміло?
— А як же. Ходімо, пане Гаксо. Що б там не було, зголоднів я після купання.
2
Не вважаючи ні до чого не зобов’язуючого формального вітання, коли вона назвала його «володарем Чотирирогу», королева Каланте не обмінялася з відьмаком ані словом. Бенкет ще не починався, гості, що їх гучно оголошував герольд, продовжували з'їжджатися.
За величезним прямокутним столом могли розміститися понад сорок людей. В голові столу на троні з високою спинкою сиділа Каланте. Праворуч від неї сів Геральт, ліворуч — Дрогодар, сивоволосий бард із лютнею. Два верхні крісла ліворуч від королеви пустували.
Праворуч від Геральта уздовж довгої сторони стола сіли кастелян Гаксо й воєвода з іменем, що важко запам'ятовувалося. Далі сиділи гості із князівства Аттре — похмурий і мовчазний лицар Райнфарн і його підопічний, товстощокий дванадцятирічний князь Віндгальм, один із претендентів на руку принцеси. Далі — барвисті й різномасті лицарі із Цинтри й околишні васали.
— Барон Ейлемберт з Тіґґу!— виголосив герольд.
— Кудкудак!— буркнула Каланте, штовхнувши ліктем Дрогодара.— Буде потіха.
Худий і вусатий багато виряджений лицар низько поклонився, але його живі веселі очі й блукаюча на губах посмішка суперечили смиренному вигляду.
— Вітаю вас, пане Кудкудак,— церемонно вимовила королева. Прізвисько барона явно зрослося з ним міцніше, ніж родове ім'я.— Рада бачити.
— І я радий запрошенню,— зітхнувши, повідомив Кудкудак.— Що ж, подивлюся на принцесу, коли на те твоя воля, королево. Важко жити на самоті, пані.
— Ну-ну, пане Кудкудак,— слабко посміхнулася Каланте, накручуючи на палець локон.— Ми прекрасно знаємо, що ви одружені.
— Ооох,— зітхнув барон.— Сама знаєш, пані, яка слабка й ніжна в мене дружина, а тепер у наших краях саме віспа ходить. Ставлю свій пояс проти старих постолів, що через рік з нею буде покінчено.
— Бідненький Кудкудак, але й щасливець одночасно,— Каланте посміхнулася ще миліше.— Дружина в тебе дійсно слабенька. Я чула, коли на торішніх жнивах вона застукала тебе в копиці з дівкою, то гнала вилами чи не версту, та так і не наздогнала. Треба її краще годувати й доглядати, щоб ночами спина не мерзнула. І через рік, от побачиш, вичухається.
Кудкудак посумнів, але не дуже переконливо.
— Натяк зрозумів. Але на бенкеті залишитися можу?
— Буду рада, бароне.
— Посольство зі Скелліге!— крикнув уже доволі захриплий герольд.
Остров'яни ввійшли молодецькими гучними кроками, учотирьох, у блискучих шкіряних куртках, обшитих хутром котика, оперезані картатими вовняними шарфами. Першим ішов жилавий воїн, смаглявий, з орлиним носом, поруч — плечистий юнак з рудою шевелюрою. Усі четверо схилилися перед королевою.
— Вважаю за честь,— сказала Каланте, злегка почервонівши,— знову вітати у своєму замку знатного лицаря Ейста Турсеаха зі Скелліге. Якщо б не добре відомий факт, що тобі перечить думка про сімейні узи, я б з радістю прийняла звістку, що ти, можливо, прибув просити руки моєї Паветти. Невже самотність стала тобі докучати?