— Досить часто, прекрасна Каланте,— відповів смуглолиций остров'янин, піднімаючи на королеву палаючі очі.— Однак я веду занадто небезпечне життя, щоб думати про постійний зв'язок. Якби не це… Паветта ще молодий бутон, що нерозкрився, але…
— Що «але», лицарю?
— Яблучко від яблуньки недалеко падає,— посміхнувся Ейст Турсеах, блиснувши білизною зубів.— Досить глянути на тебе, королево, щоб побачити, якою красунею стане принцеса, коли досягне того віку, у якому жінка може дати щастя воїнові. Зараз же боротися за її руку повинні юнаки. Такі, як племінник нашого короля Брана, Крах ан Крайт, що прибув до тебе саме із цією метою.
Крах, нахиливши руду голову, опустився перед королевою на одне коліно.
— А кого ти ще привів, Ейсте?
Кряжистий чоловік з мітлуватою бородою й здоровань із волинкою за спиною опустилися на коліно поруч із Крахом ан Крайтом.
— Це доблесний друїд Мишовур, як і я,— друг і радник короля Брана. А це Драйг Бон-Дху, наш славетний скальд. Тридцять же моряків зі Скелліге чекають у дворі, сподіваючись, що прекрасна Каланте із Цинтри покажеться їм бодай у вікні.
— Розсідайтеся, шляхетні гості. Ти, пане Турсеах, тут.
Ейст зайняв вільне місце на вузькій стороні стола, відділений від королеви тільки порожнім стільцем і місцем Дрогодара. Інші остров'яни сіли ліворуч, між маршалом двору Віссегердом і трійкою синів правителя зі Стрепту, яких звали Слиздяк, Дроздяк і Держигірка.
— Ну, більш-менш усі,— нахилилася королева до маршала.— Починаємо, Віссегерде.
Маршал ляснув у долоні. Слуги із тарелями й глечиками в руках строєм рушили до столу, і їх вітав радісний гул.
Каланте майже нічого не їла, лише байдуже колупала страви срібною виделкою. Дрогодар, щось швидко поковтавши, бриньчав на лютні. Зате інші гості активно спустошували тарелі із запеченими поросятами, птахами, рибою й молюсками, при цьому випереджав усіх рудий Крах ан Крайт. Райнфарн із Аттре строго стежив за юним князем Віндгальмом, один раз навіть дав йому по руках за спробу схопити глечик з яблучною наливкою. Кудкудак, на секунду відірвавшись від баранячої ноги, порадував сусідів свистом болотної черепахи. Ставало усе веселіше. Звучали тости, все менш зграбні.
Каланте поправила тонкий золотий обруч на попелясто-сірому, закрученому локонами волоссі, злегка повернулася до Геральта, що намагався розгризти панцир великого червоного омара.
— Ну, відьмаче,— сказала вона,— за столом уже досить гамірно, щоб непомітно обмінятися кількома словами. Почнемо з люб'язностей. Я рада познайомитися з тобою.
— Взаємно радий, королево.
— А тепер так: у мене до тебе справа.
— Здогадуюся. Рідко хто мене запрошує на гулянки із чистої симпатії.
— Треба думати, ти не надто цікавий співрозмовник за столом. Ну а ще про що-небудь ти здогадуєшся?
— Так.
— Про що ж?
— Скажу, коли довідаюся, яка в тебе до мене справа, королево.
— Геральте,— сказала Каланте, торкнувшись пальцями намиста, у якому найменший смарагд був розміром зі скарабея,— як по-твоєму, яке завдання можна придумати для відьмака? Га? Викопати колодязь? Залатати діру в даху? Виткати гобелен, що зображує всі пози, які король Вріданк і прекрасна Церо спробували під час першої ночі? Думаю, ти й сам прекрасно знаєш, у чому полягає твоя професія.
— Знаю. І тепер можу сказати, про що я здогадався.
— Цікаво.
— Про те, що, як і багато інших, ти плутаєш мою професію із зовсім іншою.
— Ах,— Каланте із замисленим і відсутнім видом, злегка нахилившись до Дрогодара, що бринчав на лютні, проговорила:
— І хто ж вони такі, Геральте, ті багато хто, які виявилися рівними мені по невігластву? І з якою такою професією ці дурні плутають твою?
— Королево,— спокійно сказав Геральт,— на шляху до Цинтри мені зустрічалися селяни, купці, лахмітники-краснолюди, казанярі й лісоруби. Вони говорили про бабу-ягу, у якої десь у тутешніх місцях є лігвище, такий собі будиночок на пазуристих курячих ніжках. Згадували про химеру, що гніздиться в горах. Про жагниць-коромисел і сколопендроморфів. Начебто б зустрічається й мантіхор, якщо належно пошукати. Так що роботи для відьмака вистачає, і при цьому йому навіть немає потреби наряджатися в чуже пір'я й герби.
— Ти не відповів на запитання.
— Королево, не сумніваюся, що союз зі Скелліге, укладений шляхом заміжжя твоєї доньки, Цинтрі необхідний. Можливо, інтриганів, які прагнуть цьому перешкодити, варто було б провчити, та так, щоб правитель не був у це замішаний. Зрозуміло, краще, якщо б це зробив нікому тут не відомий хазяїн із Чотирирогу, який відразу зникне зі сцени. А тепер я відповім на твоє питання. Ти плутаєш мою спеціальність із професією найманого вбивці. А багато інших — це ті, у руках у яких влада. Мене вже не раз кликали в палаци, у яких проблеми хазяїна вимагають швидких ударів меча. Але я ніколи не вбивав людей заради грошей, незалежно від того, вимагали цього добрі, чи погані обставини. І ніколи цього робити не стану.