У залі почулися важкі кроки, що віддавали металом, пробиваючись крізь гул за столом. Бенкетуючі підняли голови і обернулися.
Фігура, що наближалася, була закована в панцир, скомбінований з металевих пластин і протруєної у воскові шкіри. Опуклий, гранований, чорно-блакитний нагрудник заходив на сегментну спідницю й короткі захисні щитки на стегнах. Металеві наплічники щетинилися гострими сталевими голками, забрало з густою сіткою, витягнуте на зразок собачої морди, було всіяне шипами, як шкірка каштана.
Хрускаючи й скриплячи, дивний гість наблизився до столу й застиг напроти трону.
— Шляхетна королево, шляхетні добродії,— проговорив прибулець через забрало, роблячи незграбний уклін.— Прошу вибачити за те, що порушую врочистий бенкет. Я Їжак з Ерленвальду.
— Вітаю тебе, Їжаче з Ерленвальду,— повільно проговорила Каланте.— Займи місце за столом. Ми в Цинтрі раді будь-якому гостю.
— Дякую, королево,— Їжак з Ерленвальду ще раз поклонився, торкнувся грудей рукою в залізній рукавичці.— Однак я прибув у Цинтру не як гість, а в справі — важливій, такій, що не терпить зволікання. Якщо королева Каланте дозволить, я викладу її суть негайно, не забираючи у вас надміру часу.
— Їжаче з Ерленвальду,— різко сказала королева.— Похвальна турбота про наш час не виправдовує зневажливості. А такою я вважаю те, що ти звертаєшся до мене через залізне решето. Тому — зніми шолом. Вже ж ми якось переживемо втрату часу, який тобі знадобиться на таку дію.
— Моє обличчя, королево, повинне залишатися прихованим. Поки. Із твого дозволу.
По залу пролетів гнівний шум, гул, тут і там посилений приглушеними лайками. Мишовур, нахиливши голову, беззвучно поворухнув губами. Відьмак відчув, як заклинання на секунду наелектризувало повітря, ворухнуло його медальйон. Каланте глянула на Їжака, прищулившись і постукуючи пальцями по підлокітникові трону.
— Дозволяю,— сказала вона нарешті.— Хотілося б вірити, що причина, якою ти керуєшся, досить серйозна. Отже, кажи, що привело тебе, Їжаче Безликий.
— Дякую за дозвіл,— вимовив прибулець.— Однак, щоб відхилити докір у відсутності поваги, поясню, що справа в лицарській обітниці. Я не можу відкрити обличчя, доки не проб'є північ.
Королева недбалим жестом підтвердила, що приймає пояснення. Їжак зробив крок уперед, скрипнувши шипастими латами.
— П'ятнадцять років тому,— пояснив він голосно,— твій чоловік, пані Каланте, король Роґнер, заблукав під час полювання в Ерленвальді. Блукаючи по бездоріжжю, упав з коня в яр і вивихнув ногу. Він лежав на дні яру й кликав на допомогу, але відповіддю було тільки шипіння змій та виття перевертнів, що наближалися. Він, безсумнівно, загинув би, якби не підоспіла допомога.
— Я знаю. Так воно й було,— підтвердила королева.— І якщо ти це знаєш теж, то, здогадуюся, що ти й був тим, хто надав йому допомогу.
— Так. Тільки завдяки мені він повернувся в замок цілим і неушкодженим. До тебе, королево.
— Виходить, я маю тобі дякувати, Їжаче з Ерленвальду. Ця дяка не стає меншою від того, що Роґнер, владика мого серця й ложа, уже покинув цей світ. Я рада б запитати, яким чином можу виявити дяку, однак боюся, що шляхетного лицаря, що дає обітниці, що й керується у всіх учинках лицарським кодексом, таке питання може образити, оскільки це припускало б, що допомога, яку ти надав королеві, не була безкорисливою.
— Ти прекрасно знаєш, королево, що вона дійсно не була такою. Знаєш також, що я саме й прийшов за нагородою, обіцяною мені королем за порятунок його життя.
— Он як?— посміхнулася королева, але в її очах забігали зелені іскорки.— Значить, ти знайшов короля на дні яру, беззбройного, пораненого, кинутого напризволяще долі, на милість змій і чудовиськ, і тільки після того, як він пообіцяв тобі нагороду, поспішив йому на допомогу? А якщо б він не хотів або не міг обіцяти нагороди, ти залишив би його там, а я дотепер не знала б, де біліють його кості? Ах як шляхетно! Вже ж, напевно, ти керувався якою-небудь лицарською обітницею.
Шум між присутніми підсилився.