— І сьогодні прибув за нагородою, Їжаче?— продовжувала королева, посміхаючись усе більш зловісно.— Через п'ятнадцять років? Імовірно, сподіваєшся на відсотки, які набігли за цей час? Тут не банк гномів, Їжаче. Значить, кажеш, нагороду тобі обіцяв Роґнер? Що вдієш, важкувато буде призвати його сюди, щоб він розплатився з тобою. Мабуть, простіше відправити тебе до нього, на той світ. Там ви домовитеся, хто кому заборгував. Я достатньо сильно любила свого чоловіка, Їжаче, щоб не думати про те, що могла б втратити його вже тоді, п'ятнадцять років тому, якщо б він не захотів з тобою торгуватися. Ця думка викликає в мене не надто приємні почуття до твоєї особи. Чи знаєш ти, замаскований прибульцю, що зараз тут у Цинтрі, у моєму замку й у моїх руках, ти настільки ж безпомічний і близький до смерті, як і Роґнер тоді, на дні яру? Так що ж ти можеш запропонувати мені, яку ціну, яку нагороду, якщо я пообіцяю, що ти підеш звідси живим?
Медальйон на шиї Геральта сіпнувся, затремтів. Відьмак швидко глянув на Мишовура, зустрівся з його пронизуючим, явно стурбованим поглядом. Він злегка покачав головою, питально підняв брови. Друїд теж зробив негативний рух, ледь-помітно вказавши кучерявенькою бородою на Їжака. Геральт не був впевнений.
— Твої слова,— викрикнув Їжак,— розраховані на те, щоб злякати мене. І на те, щоб викликати гнів тих шляхетних панів, що зібралися тут, презирство з боку твоєї красуні дочки, Паветти. Але найголовніше — твої слова брехливі. І ти прекрасно знаєш це!
— Інакше кажучи, я брешу як собака,— на губах Каланте заграла дуже неприємна посмішка.
— Ти добре знаєш, королево,— спокійно продовжував прибулець,— що тоді відбулося в Ерленвальді. Знаєш, що врятований мною Роґнер сам, по своїй волі заприсягся дати мені все, що я побажаю. Я призиваю всіх у свідки того, що я зараз скажу! Коли король, якого я врятував і відвів до табору, знову запитав, чого я хочу, я відповів. Попросив, щоб він обіцяв віддати мені те, що залишив вдома, але про що не знає й чого не очікує. І король заприсягся, що бути тому. А повернувшись у замок, застав тебе, Каланте, коли ти народжувала. Так, королево, я чекав п'ятнадцять років, а в цей час відсотки на мою нагороду росли. Сьогодні, дивлячись на прекрасну Паветту, я бачу, що очікування себе виправдало! Милостиві панове, добродії й лицарі! Частина з вас прибула в Цинтру просити руки принцеси. Заявляю, що ви прибули дарма. Від дня свого народження, у силу королівської клятви, прекрасна Паветта належить мені!
Серед бенкетуючих вибухнула буря. Хтось кричав, хтось лаявся, хтось бив кулаками по столу, перевертаючи посуд. Держигірка зі Стрепту вихопив ніж, що стирчав у баранячій печінці, і взявся ним розмахувати. Крах ан Крайт, нахилившись, явно намагався вирвати поперечину із хрестовини столу.
— Це нечувано!— репетував Віссегерд.— Чим ти доведеш? Де докази?
— Обличчя королеви,— викликнув Їжак, простягнувши руку в залізній рукавичці,— найкращий тому доказ.
Паветта сиділа нерухомо, не піднімаючи голови. У повітрі конденсувалося щось дуже дивне. Медальйон відьмака смикався на ланцюжку під камзолом. Геральт побачив, як королева рухом руки підкликала пажа, що стояв поруч, і пошепки віддала йому короткий наказ. Який, Геральт не розчув, однак подив, що з'явився на обличчі хлопця, і те, що королеві довелося повторити наказ, змусило його задуматися. Паж побіг до виходу.
Гомін за столом не припинявся. Ейст Турсеах повернувся до королеви.
— Каланте, він каже правду?
— А якщо навіть і так,— процідила королева, кусаючи губи й смикаючи зелений шарф на руці,— то що?
— Якщо він каже правду,— насупився Ейст,— то обіцянку доведеться виконати.
— Правда?
— Треба розуміти,— тужно запитав остров'янин,— що так само безтурботно ти ставишся до всіх обіцянок? У тому числі й до тих, які так добре закріпилися в мене в пам'яті?
Геральт, який ніяк не очікував побачити на обличчі Каланте яскравого рум'янцю, вологих очей і тремтячих губ, був здивований.
— Ейсте,— шепнула королева,— це зовсім інше…
— Правда?
— Ах ти, сучий сину,— зненацька гаркнув Крах ан Крайт, зриваючись із місця.— Останній дурень, який насмілився стверджувати, начебто я щось зробив дарма, був обгризений крабами на дні затоки Алленкер. Не для того прибув я сюди зі Скелліге, щоб вертатися ні із чим! Конкурент знайшовся! Агов, а ну хто-небудь принесіть мені меча і дайте залізяку цьому дурневі! Зараз подивимося, хто…
— А може, заткнешся, Краху?— в’їдливо кинув Ейст, спершись обома руками на стіл.— Драйгу Бон-Дху! Головою відповідаєш за королівського племінника!
— Мене ти теж заспокоїш, Турсеаху?— крикнув, встаючи, Райнфарн із Аттре.— Хто посміє утримати мене від того, щоб змити кров'ю ганьбу, нанесену моєму князеві? І його синові Віндхальму, єдиному, гідному руки й ложа Паветти! Подайте мій меч! Зараз тут, на місці, я покажу цьому Їжакові, або як там його кличуть, як ми в Аттре відповідаємо на подібні образи! Цікаво, знайдеться хто-небудь або що-небудь, здатне мене зупинити?