— Охоче. А як же звичай?— спокійно сказав Ейст Турсеах.— Негоже починати бійку або кидати кому-небудь виклик, не отримавши згоди господарки дому. Може, ви думаєте, що тронна зала Цинтри — трактир, де можна лупити по мордах і штрикати ножами, щойно заманеться?
Усі, хто зібрався, знову взялися репетувати, перебиваючи один одного, погрожуючи й розмахуючи руками. Шум обірвався, немов його ножем обрізали, коли в залі зненацька пролунало коротке скажене ревіння розлютованого зубра.
— Так,— сказав Кудкудак, відкашлявшись і піднімаючись зі стільця.— Ейст помилився. Це навіть не трактир. Це щось наподобі звіринцю, тому й зубр був до речі. Шляхетна Каланте, дозволь висловити мою думку щодо виниклої проблеми.
— Як бачу,— повільно сказала Каланте,— багато хто мають на цей рахунок свою думку й висловлюють її навіть без мого дозволу. Дивно, чому нікого не цікавить моя власна? А моя думка така: скоріше чортовий замок звалиться мені на голову, ніж я віддам Паветту цьому… дивакові. У мене немає ні жодного наміру…
— Клятва Роґнера… — почав Їжак, але королева відразу перервала його, гепнувши по столу золотим кубком.
— Клятва Роґнера цікавить мене не більше, ніж торішній сніг! А що до тебе, Їжаче, то я ще не вирішила, чи дозволю Краху або Райнфарну схопитися з тобою або попросту велю повісити. Перериваючи мене, коли я говорю, ти серйозно впливаєш на моє рішення!
Геральт, усе ще стурбований посмикуванням медальйона, обводячи поглядом залу, зненацька зустрівся з очами Паветти, смарагдово-зеленими, як очі матері. Принцеса більше не приховувала їх під довгими віями — водила ними від Мишовура до відьмака, не звертаючи уваги на інших. Мишовур крутився, нахилившись, і щось бурмотав.
Кудкудак багатозначно кашлянув.
— Говори,— кивнула королева,— але по суті й у міру коротко.
— Слухаюся, королево. Шляхетна Каланте й ви, пани, добродії й лицарі! Воїстину дивну умову поставив Їжак з Ерленвальду королеві Роґнеру, дивної нагороди захотів, коли король заприсягся виконати будь-яке його бажання. Але не треба прикидатися, начебто ми ніколи не чули про подібні вимоги, про старе як світ Право Несподіванки. Про ціну, яку може запросити людина, що врятувала чиєсь життя в безнадійній, здавалося б, ситуації, хто висловив неможливе, здавалося б, бажання. «Віддаси мені те, що вийде першим зустрічати тебе». Ви скажете: це може бути собака, алебардник біля воріт, навіть теща, що з нетерпінням очікує того моменту, коли зможе набити морду зятеві, що вертається додому. Або: «Віддаси мені те, що застанеш вдома, але чого не очікуєш». Після довгої подорожі, шановні гості, і несподіваного повернення це звичайно буває коханець у ліжку дружини. Але цілком може бути й дитина. Дитина, указана Призначенням.
— Коротше, Кудкудак,— насупилася Каланте.
— Слухаюся! Господи! Невже ви не чули про дітей, указаних Призначенням? Хіба легендарний герой Затрет Ворута не був ще дитиною відданий гномам, тому що виявився тим першим, кого батько зустрів, повернувшись у фортецю? А Шалений Деї, що зажадав від мандрівника віддати йому те, що той залишив вдома, але про що не знає? Цією несподіванкою виявився славний Супрі, який пізніше звільнив Шаленого Деї від закляття, що лежало на ньому. Згадайте також Зівелену, яка зійшла на трон Метинни за допомогою гнома Румплестельта, пообіцявши йому натомість свого первістка. Зівелена не виконала обіцянки, а коли Румплестельт прибув за нагородою, чарами примусила його тікати. Незабаром і вона, і дитина отруїлися й померли. Із Призначенням не можна грати безкарно!
— Не лякай мене, Кудкудаче,— поморщилася Каланте.— Наближається північ, пора страхів. Чи пам'ятаєш ти ще які-небудь легенди із часів твого, безсумнівно, важкого дитинства? Якщо ні, то сідай.
— Прошу дозволу,— барон покрутив свої довгі вуса,— ще трохи постояти. Хотілося б нагадати присутнім ще одну легенду. Це стара, забута легенда, усі ми її, імовірно, чули в нашому, безсумнівно, важкому дитинстві. У цій легенді королі завжди виконували дані ними обіцянки. А нас, бідних васалів, з королями зв'язує лише королівське слово, на ньому ґрунтуються трактати, союзи, наші привілеї й наші володіння. І що? У всьому цьому слід засумніватися? Засумніватися в непорушності королівського слова? Дочекатися, що воно буде вартувати не більше торішнього снігу? Воїстину, якщо буде так, то після важкого дитинства на нас чекає не менш важка старість.