Каланте розсміялася, зняла із шиї намисто зі смарагдами.
— Ця дрібничка,— сказала вона,— виконана з каменів відповідного відтінку. Збережи її разом із приємними спогадами.
— Можна й мені дещо сказати?— скромно вимовив Дані.
— Зрозуміло, зятю, прошу, прошу.
— Я продовжую стверджувати, що я — твій боржник, відьмаче. Моєму життю загрожував кинджал Райнфарна. Мене вбили б вартові, якби не ти. І коли заходить мова про яку б то не було ціну, платити повинен я. Ручаюся, мене на це вистачить. Чого ти бажаєш, Геральте?
— Дані,— повільно проговорив Геральт,— відьмаку, якому ставлять таке запитання, належить просити, щоб його повторили.
— Повторюю. Тому що, бачиш, я — твій боржник ще й з іншої причини. Коли я довідався там, у залі, хто ти такий, я зненавидів тебе й подумав про тебе дуже погано. Я вважав тебе сліпим, кровожерливим знаряддям, кимсь таким, хто бездумно й нещадно вбиває, отирає кров із клинка й перераховує гроші. Але я переконався, що професія відьмака дійсно гідна поваги. Ти захищаєш нас не тільки від Зла, що чаїться в пітьмі, але й від того, яке сидить у нас самих. Шкода, що вас так мало.
Каланте посміхнулася. Уперше за цю ніч Геральт готовий був визнати, що посмішка вийшла природньою.
— Добре сказав мій зять. До цього я повинна додати два слова. Рівно два. Вибач, Геральте.
— А я,— серйозно сказав Дані,— повторюю: чого ти бажаєш?
— Дані,— так само серйозно сказав Геральт,— Каланте, Паветто. І ти, шляхетний лицарю Турсеах, майбутній королю Цинтри. Щоб стати відьмаком, потрібно народитися під покровом Призначення, а дуже мало тих, хто так народжується. Тому нас так мало. Ми старіємо, гинемо й не можемо нікому передати свої знання, свої здібності. Нам бракує спадкоємців. А цей світ повний Зла, яке тільки й чекає моменту, коли нас не стане.
— Геральте,— шепнула королева.
— Так, королево, ти не помилилася. Дані! Ти даш мені те, що вже маєш, але про що не знаєш. Я повернуся в Цинтру через шість років, щоб перевірити, чи було Призначення до мене прихильне.
— Паветто,— розкрив очі Дані.— Невже ти…
— Паветто!— викликнула Каланте.— Ти… Невже…
Принцеса потупилася й почервоніла. А потім відповіла.
Голос розуму – 5
— Геральте! Агов! Ти тут?
Геральт відірвався від пожовклих шорсткуватих сторінок «Історії світу» Родеріка де Новембра — цікавого, хоч і дещо суперечливого твору, який вивчав із учорашнього дня.
— Я тут. У чому справа, Неннеке? Я тобі потрібен?
— До тебе гість.
— Знову? Хто цього разу? Дюк Геревард власною персоною?
— Ні. Цього разу Жовтець, твій дружок, шалапут, трутень і ледар, жрець мистецтва, сяюча зірка балад й любовних віршів. Як завжди, осяяний славою, надутий, немов свинячий міхур, і пропахлий пивом. Хочеш його бачити?
— Звичайно. Це ж мій друг.
Неннеке, зітхнувши, знизала плечима.
— Не розумію такої дружби. Він — повна тобі протилежність.
— Протилежності сходяться.
— Ясно. Он, гляньте, йде,— указала вона порухом голови.— Твій великий поет.
— Він дійсно великий поет, Неннеке. Думаю, не станеш стверджувати, начебто не чула його балад.
— Чула,— поморщилася жриця.— А як же. Ну що ж, я в цьому не розбираюся, можливо, саме уміння нітрохи не вагаючись перескакувати із хвилюючої лірики на непристойне свинство і є талантом. Ну добре. Вибач, я змушена піти. Мені не хочеться слухати ні його віршів, ні вульгарних жартів. Я сьогодні не в гуморі.
З коридору донісся заливистий сміх, тринькання лютні, і на порозі бібліотеки постав Жовтець у лиловій куртці з товстого сукна з мереживними манжетами, у шапочці набакир. Побачивши Неннеке, трубадур перебільшено шанобливо поклонився, метучи по підлозі приколотим до шапочки пером чаплі.
— Моя найглибша шана, вельмишановна матір,— ідіотськи запищав він.— Хвала Великій Мелітеле й жрицям її, вмістилищам чесноти й мудрості…
— Перестань блазнювати, Жовтцю,— фиркнула Неннеке.— І не називай мене матір'ю. При одній думці, що ти міг би бути моїм сином, мене охоплює жах.
Вона повернулася й вийшла, шарудячи довгим платтям. Жовтець, кривлячи мавпячі гримаси, зобразив уклін.
— Ну нітрохи не змінилася,— сказав він добродушно.— Як і раніше не сприймає жартів. Розлютилася на мене за те, що, приїхавши, я трохи побалакав з воротаркою, цією чарівненькою блондиночкою з довгими віями, дівочою косою аж до зграбної попки, не вщипнути яку було б грішно. Ну я й ущипнув, а Неннеке, яка в цей момент саме підійшла… Та що там. Здоров будь, Геральте.
— Вітаю, Жовтцю. Як довідався, що я тут?