— І все ж,— спокійно сказав відьмак,— ви готові мені заплатити, щоб відскіпатися від того дідька, так чи ні? Іншими словами, не хочете, щоб він знаходився у вашій окрузі?
— А кому ж,— Дхун тужно глянув на нього,— хочеться, аби дідько сидів у нього на полі-то? Це наша земля від дідів-прадідів, за королівською грамотою, і дідьку до неї ніяких діл немає. Плювали ми на його поміч, шо, у нас своїх рук немає чи ж як? І взагалі, пане відьмак, воно й не дідько ніякий зовсім, а злостиве бидло, і в голові його, перепрошую, насрато так, шо витримать тяжко. Ранком не відаєш, шо йому до вечора в голову взбреде. То в колодязь наробить, то за дівкою поженеться, лякає, грозить її… це… Ну, загалом, того… Краде, пане відьмак, худобу й провізію. Знищує й псує, набридає всім, на дамбі ями риє, немов пацюк який, чи бобер, вода з одного ставка вкрай витекла і коропи поснули. У копицях люльку курив, сучий син, пустив з димом все сіно…
— Розумію,— перервав Геральт.— Виходить, все-таки заважає.
— Нє,— покрутив головою Дхун.— Не заважає. Бешкетує, от шо.
Жовтець, стримуючи сміх, відвернувся до вікна. Відьмак мовчав.
— Так чого тут базікати,— проговорив Кропивка, що до того мовчав.— Ви відьмак, чи хто? Ну то наведіть порядок із цим дідьком. Шукали роботи у Верхньому Посаді, сам чув. Отож вам і робота. Ми заплатимо як треба. Але вважте, ми не хочем, аби ви дідька вбили. Це вже точно.
Відьмак підняв голову й недобре всміхнувся.
— Цікаво. Я б сказав — незвичайно.
— Шо?— наморщив чоло Дхун.
— Незвичайна умова. Звідки раптом стільки милосердя?
— Убивати не можна,— Дхун ще сильніше зморщився,— тому як в тій Долині…
— Не можна, і вся недовга,— перервав Кропивка.— Піймайте його, або проженіть за сьому гору. А будемо розплачуватися — не образимо.
Відьмак мовчав, не перестаючи посміхатися.
— По руках?— запитав Дхун.
— Спочатку хотілося б глянути на нього, на цього вашого дідька.
Селяни переглянулися.
— Ваше право,— сказав Кропивка і підвівся.— І ваша воля. Дідько ночами гуляє по всій окрузі, але днем сидить десь у коноплях. Або біля старих верб на болоті. Там його можна побачити. Ми вас не станемо квапити. Хочете перепочити, відпочивайте скільки влізе. Ні зручностей, ні їжі ми для вас не пошкодуємо, як того вимагає закон гостинності. Ну, бувайте.
— Геральте,— Жовтець підхопився з табурету, визирнув у двір, на селян, що віддалялися,— я перестаю що-небудь розуміти. Не минуло й дня, як ми розмовляли про вигаданих чудовиськ, а ти раптом наймаєшся ловити дідьків. А про те, що саме дідьки-то і є вигадкою, що це чисто міфічні істоти, знає кожен, за винятком, видно, темних селян. Що повинен означати твій несподіваний запал? Ручаюся, трохи знаючи тебе, ти не опався до того, щоб таким маніром отримати нічліг, харч і прання?
— Дійсно,— поморщився Геральт.— Схоже, ти мене вже трохи знаєш, співаче.
— У такому разі — не розумію.
— А що тут розуміти?
— Дідьків немає!— крикнув поет, остаточно вириваючи кота із дрімоти.— Немає! Дідьки не існують, дідько забирай!
— Правда,— посміхнувся Геральт.— Але я, Жовтцю, ніколи не міг противитися спокусі глянути на те, чого не існує.
3
— Одне зрозуміло,— пробурчав відьмак, оглянувши поглядом конопельні джунглі, що розкинулися перед ними.— Цей дідько не дурень.
— З чого такий висновок?— поцікавився Жовтець.— З того, що він сидить у непрохідній хащі? Будь-якому зайцю розуму вистачить.
— Справа в особливих властивостях конопель. Таке велике поле випромінює потужну антимагічну ауру. Більшість заклинань тут безсилі. А он там, бачиш, жердини? Хміль. Флюїди шишок хмелю діють так само. Б’юсь об заклад, це не випадковість. Цей тип вловлює ауру й знає, що тут він у безпеці.
Жовтець відкашлявся, підтяг штани.
— Цікаво,— сказав він, почухавши чоло під шапочкою,— як ти візьмешся до роботи, Геральте? Ніколи ще не бачив тебе у ділі. Думаю, тобі дещо відомо про лов дідьків. Я намагаюся пригадати прадавні балади. Була одна про диявола й бабу, непристойна, але кумедна. Розумієш, баба…
— Відчепись ти зі своєю бабою, Жовтцю.
— Як хочеш. Я тільки думав допомогти, нічого більше. А до старих байок треба ставитися шанобливо, у них — мудрість поколінь. Є, наприклад, балада про хлопця на ім’я Дуринда, який…
— Припини. Настав час братися за діло. Заробляти на їжу й матрац.
— Що ти збираєшся робити?
— Понишпорю трохи в коноплях.
— Оригінально,— фиркнув трубадур.— Хоч і не дуже.