Геральт сильно замружився, потім знову відкрив очі. Ні, це був не сон. Дідько і Галарр, ким би він не був, користувалися Старшою Мовою ельфів. Але слова «кукурудза», «квасоля» і «рапс» були вимовлені загальною.
— А це що таке?— запитав той, кого звали Галарр.
— Лляне насіння. Льон, розумієш? Сорочки роблять із льону. Набагато дешевше, ніж із шовку, і носяться довше. Спосіб обробки, здається, досить складний, але я випитаю, що і як.
— Тільки б взявся цей твій льон, тільки б не пропав у нас, як ріпа,— поскаржився Галарр, як і раніше користуючись чудернацьким волапюком.— Постарайся роздобути нові саджанці ріпи, Торкве.
— Легко,— мекнув дідько.— Ніяких проблем, усе росте як на дріжджах. Доставлю, не бійся.
— І ще одне,— сказав Галарр.— Довідайся нарешті, у чому суть їхнього трипілля.
Відьмак обережно підняв голову й спробував повернутися.
— Геральте… — почув він шепіт.— Опам'ятався?
— Жовтцю,— теж пошепки відгукнувся він.— Де ми… Що з нами…
Жовтець тихо застогнав. Геральт не витримав, вилаявся, напружився й перевернувся на бік.
Посеред галявини стояв дідько, що носив, як він уже знав, дзвінке ім'я Торкве. Він був зайнятий навантаженням на коней мішків, кошиків і в’юків. Допомагав йому високий сухорлявий чоловік, який міг бути тільки Галарром. Той, почувши рух відьмака, повернувся. Його чорне волосся помітно відливало темно-синім. На кутастому обличчі горіли великі очі. Вуха загострювалися догори.
Галарр був ельфом. Ельфом з гір. Чистої крові Aen Seidhe — представник Старшого Народу.
Галарр не був єдиним ельфом у межах видимості. На краю галявини сиділо ще шестеро. Один був зайнятий тим, що потрошив в’юки Жовтця, інший тренькав на лютні трубадура. Інші, зібравшись навколо розв'язаного мішка, жадібно пожирали ріпу й сиру моркву.
— Yanadain, Toruviel,— сказав Галарр, рухом голови вказуючи на бранців.— Vedrai! Enn'le!
Торкве підскочив і мекнув.
— Ні, Галарре! Ні! Філавандрель заборонив! Ти забув?
— Ні, не забув,— Галарр перекинув два зв'язані мішки через спину коня.— Але треба перевірити, не чи ослабли петлі.
— Чого ви від нас хочете?— простогнав трубадур, доки один з ельфів, притиснувши його до землі коліном, перевіряв вузли.— Навіщо зв'язуєте? Що вам треба? Я — Жовтець, тру…
Геральт почув звук удару. Повернувся, викручуючи шию.
У ельфійки, що стояла над Жовтцем, теж були чорні очі й рясно спадаюче на плечі волосся кольору воронячого крила, тільки на скронях заплетене у дві тоненькі кіски. На ній була коротка шкіряна куртка, надягнута на вільну сорочку із зеленого сатину, і облягаючі шовкові штанці, заправлені в чоботи для верхової їзди. Стегна обмотані кольоровою хусткою.
— Que glosse?— запитала вона, дивлячись на відьмака й граючись руків’ям довгого кинджала, що висів на поясі.— Que l’en pavienn ell’ea?
— Nell’ea,— заперечив він.— T’en pavienn, Aen Seidhe.
— Чув?— повернулася ельфійка до товариша, високого сеїдхе, який, і не думаючи перевіряти вузли Геральта, з байдужою гримасою на витягнутому обличчі продовжував бриньчати на лютні Жовтця.— Ти чув, Ванадайне? Мавполюдин вміє говорити! До того ж нахабно!
Сеїдхе повів плечима. Пір'я, що прикрашало його куртку, зашелестіло.
— Ще один привід заткнути йому пельку, Торув’єль.
Ельфійка нахилилася над Геральтом. У неї були довгі вії, неприродно бліда шкіра, обвітрені губи, що потріскалися. Вона носила намисто з фігурних шматочків золотавої бронзи, нанизаних на ремінець, кілька разів обгорнений навколо шиї.
— Ану скажи що-небудь, мавполюдине,— прошипіла вона.— Подивимося, чого варта твоя звикла гавкати горлянка.
— Тобі що, привід потрібен?— відьмак із зусиллям перевернувся на спину, виплюнув пісок,— щоб ударити зв'язаного? А так, без приводу, не можеш? Я ж бачив, тобі це подобається. Ну, потіш себе.
Ельфійка випрямилася.
— На тобі я вже потішилася, коли в тебе були вільні руки,— сказала вона.— Це я пройшлася по тобі конем і дала по морді. Знай, що саме я прикінчу тебе, коли прийде час.
Він не відповів.
— Найохочіше я б штрикнула тебе кинджалом зараз, дивлячись в очі,— продовжувала ельфійка.— Але від тебе страшно тхне, людино. Я прикінчу тебе з лука.
— Воля твоя,— знизав плечима відьмак, наскільки це дозволяли пута.— Як хочеш, шляхетна Aen Seidhe. У зв'язаного й нерухомого ти мала б поцілити.
Ельфійка встала над ним, розставивши ноги, і нахилилася, блиснувши зубами.
— Мала б,— прошипіла вона.— І поцілю, куди захочу. Але будь певен, від першої стріли ти не здохнеш. І від другої теж. Постараюся зробити так, щоб ти відчував, що вмираєш.