— Не підходь так близько,— поморщився він, зображуючи відразу.— Від тебе по-звірячому тхне, Aen Seidhe.
Ельфійка відскочила, гойднулася й з розмаху штовхнула його в стегно. Геральт скорчився й скрутився, бачачи, куди вона збирається поцілити тепер. Це йому вдалося, він дістав по нозі, та так, що брязнули зуби. Високий ельф, що стояв поруч, акомпанував ударам різкими акордами на струнах лютні.
— Облиш його, Торув’єль,— мекнув дідько.— Збожеволіла? Галарре, вели їй припинити!
— Thaess!— скрикнула Торув’єль і штовхнула відьмака ще раз. Високий сеїдхе сильно рвонув струни, одна з протяжним стогоном лопнула.
— Досить! Досить, о боги!— нервово крикнув Жовтець, смикаючись у путах.— Навіщо ти знущаєшся з нього, дурна дівко! Дайте нам спокій! А ти дай спокій моїй лютні, чуєш?
Торув’єль повернулася до нього зі злою гримасою на потрісканих губах.
— Музикант!— проворчала вона.— Людина, а музикант! Лютняр! Треба ж!
Вона мовчки вихопила інструмент із рук високого ельфа й, з розмаху розбивши його об стовбур сосни, кинула обплутані струнами залишки Жовтцю на груди.
— На коров'ячому рогові тобі грати, дикуне, не на лютні!
Поет сполотнів, губи в нього затремтіли. Геральт, відчуваючи холодну лють, що здіймалася десь усередині, притягнув поглядом чорні очі Торув’єль.
— Чого витріщаєшся?— прошипіла ельфійка, нахиляючись.— Брудний мавполюдине! Хочеш, щоб я виколола твої гадючі баньки?
Намисто нависло над ним. Відьмак напружився, різко піднявся, схопив намисто зубами й сильно рвонув, підігнувши ноги й вивертаючись на бік. Торув’єль, втративши рівновагу, звалилася на нього. Геральт метався в узах, як викинута на берег риба. Він притис собою ельфійку, відкинув голову так, що хруснуло в шийних хребцях, і із усієї сили вдарив її чолом в обличчя. Торув’єль завила, захлинулася повітрям.
Його грубо стягли з неї, тягнучи за одяг і волосся. Підняли, хтось ударив, він відчув, як персні рвуть шкіру на вилиці, в очах затанцював і поплив ліс. Він побачив, як Торув’єль зводиться на коліна, побачив кров, що текла в неї з носа й рота. Ельфійка вихопила з піхов кинджал, згорбилася, але раптом розридалася, знітилася, схопилася за обличчя й опустила голову на коліна.
Високий ельф у прикрашеній строкатим пір'ям куртці взяв у неї з руки кинджал і підійшов до утримуваного іншими відьмака. Посміхнувся, піднімаючи клинок. Геральт бачив його крізь червоний туман, кров, що сочилася з розбитого об зуби Торув’єль чола, заливала йому очі.
— Ні!— мекнув Торкве, підскакуючи до ельфа й повисаючи в нього на руці.— Не вбивай! Ні!
— Voe’rle, Vanadain,— пролунав раптом звучний голос.— Quess aen? Caelm, evellienn! Galarr!
Геральт повернув голову, наскільки це дозволяла п'ятірня, що вчепилася йому у волосся.
На галявинку виїхав сніжно-білий, довгогривий кінь. Грива, м'яка навіть на вигляд, здавалася шовковистою, як жіноче волосся. Шевелюра сидячого в багатому сідлі вершника була того ж кольору. Волосся було перехоплене на чолі пов'язкою, всіяною смарагдами.
Торкве, помекуючи, підскочив до коня, схопив його за стремено й засипав білоголового ельфа потоком слів. Сеїдхе, перервавши його владним жестом, зістрибнув із сідла. Наблизився до Торув’єль, обережно відняв від її обличчя закривавлену хустку. Торув’єль несамовито охнула. Сеїдхе покрутив головою, повернувся до відьмака, підійшов ближче. Його чорні палаючі очі, що горіли на блідому обличчі немов зірки, були обведені синіми колами, начебто він кілька ночей підряд не знав сну.
— Кусаєшся навіть зв'язаний,— сказав він без акценту, тихо, загальною мовою.— Як василіск. Я зроблю з цього висновки.
— Торув’єль сама почала,— замекав дідько.— Вона штовхнула його, зв'язаного, немов божевільна…
Ельф жестом велів йому замовкнути. За його коротким наказом інші сеїдхе перетягли відьмака до сосни й прив'язали ременями до стовбура. Потім усі присіли поруч із лежачою Торув’єль, заслонивши її. Геральт чув, як вона раптом скрикнула, смикаючись у їхніх руках.
— Я цього не хотів,— сказав дідько, що усе ще стояв поруч із ними.— Не хотів, людино. Я не знав, що вони з'являться саме тоді, коли ми… Коли тебе оглушили, а твого друга зв'язали мотузкою, я просив, щоб вас залишили там, у хмелі. Але…
— Вони не могли залишити свідків,— пробурчав відьмак.
— Може, нас не вб'ють?— простогнав Жовтець.— Може, нас не…
Торкве мовчав, чмихаючи м'яким носом.
— От холера,— знову застогнав поет.— Уб'ють? У чому справа, Геральте? Свідками чого ми були?
— Наш козлорогий друг виконує в Долині Квітів особливу місію. Вірно, Торкве? За дорученням ельфів він краде насіння, саджанці, розсаду, вивуджує сільськогосподарські знання… Що ще, чорте?