— Що вдасться,— мекнув Торкве.— Усе, що вони схочуть. А ти скажи мені, чого вони не хочуть? Вони голодують у горах, особливо взимку. А про землеробство поняття не мають. Поки вони приручать тварин або птахів, поки що-небудь виростять на своїх ділянках… У них немає на це часу, людино.
— Чхав я на їхній час. Що я їм зробив? Особисто я?— простогнав Жовтець.— Що поганого зробив їм я?
— Подумай гарненько,— сказав білоголовий ельф, що якраз беззвучно підійшов,— і, може, сам собі відповіш.
— Він просто мстить за всі несправедливості, які ельфи зазнавали від людей,— криво посміхнувся відьмак.— Йому однаково, кому мстити. Не дай обдурити себе шляхетною зовнішністю й вишуканою мовою, Жовтцю. Він нічим не відрізняється від тієї чорноокої, яка била нас ногами. Йому треба на комусь розрядити свою безсилу ненависть.
Ельф підняв зламану лютню Жовтця. Якийсь час розглядав покручений інструмент, потім відкинув його в кущі.
— Якщо б я хотів дати волю ненависті або бажанню помститися,— сказав він, граючись рукавичками з м'якої білої шкіри,— я напав би на долину вночі, спалив селища й вирізав жителів. Дитяча забава, вони навіть не виставляють охорони. Вони не бачать і не чують нас, коли ходять у ліс. Хіба може бути щось простіше, легше, ніж швидка тиха стріла, пущена з-за дерев? Але ми не полюємо на вас. Це ти, людино з дивними очами, улаштував полювання на нашого друга, сильвана Торкве.
— А, та що там,— мекнув дідько,— яке там полювання. Ми трохи пограли…
— Це ви, люди, ненавидите всіх, хто відрізняється від вас хоча б тільки формою вух,— спокійно продовжував ельф, не звертаючи уваги на козерога.— Тому відібрали в нас землю, вигнали з будинків, витіснили в дикі гори. Зайняли нашу Dol Blathanna, Долину Квітів. Я — Filavandrel aen Fidhail зі Срібних Веж, з роду Feleaorn’ів з Білих Кораблів. Тепер, вигнаний і відтиснутий на край світу, я просто Філавандрель із Краю Світу.
— Світ великий,— буркнув відьмак.— Можемо поміститися. Місця вистачить.
— Світ великий,— повторив ельф.— Це вірно, людино. Але ви змінили цей світ. Спочатку змінювали його силою, чинили з ним так, як з усім, що траплялось вам під руку. Тепер, схоже, світ почав пристосовуватися до вас. Схилився перед вами. Підкорився вам.
Геральт не відповідав.
— Торкве сказав правду,— продовжував Філавандрель.— Так, ми голодуємо. Так, нам загрожує загибель. Сонце світить інакше, повітря — інше, вода — уже не та, якою була. Те, що ми колись їли, чим користувалися, гине, вироджується, хиріє, пропадає. Ми ніколи не займалися землеробством, ніколи, на відміну від вас, людей, не роздирали землю мотиками й сохами. Вам земля платить криваву данину. Нас вона обдаровувала. Ви вириваєте в землі її багатства силою. Для нас земля родила й цвіла, тому що любила нас. Що ж, жодна любов не триває вічно. Але ми хочемо вижити.
— Замість того щоб красти зерно, його можна купити. Скільки треба. У вас безліч того, що дуже цінують люди. Ви могли б торгувати.
Філавандрель гидливо поморщився.
— З вами? Ніколи.
Геральт насупився, розриваючи запечену на щоці кров.
— Ідіть ви до чорта разом з вашою нахабністю й презирством. Не бажаючи співіснувати, ви самі прирікаєте себе на загибель. Співіснувати, домовитися — от ваш єдиний шанс.
Філавандрель сильно нахилився вперед, очі в нього блиснули.
— Співіснувати на ваших умовах?— запитав він інакшим, але усе ще спокійним голосом.— Визнати вашу перевагу? Співіснувати як раби? Парії? Співіснувати з вами, залишаючись за межами стін, якими ви відгороджуєтеся від нас у своїх містах? Співмешкати із вашими жінками і йти за це на шибеницю? І бачити, що відбувається з дітьми, що з'явилися на світ в результаті такого співжиття? Чому ти уникаєш мого погляду, дивна людино? Як тобі вдається співіснувати із ближніми, від яких ти, до речі, трохи відрізняєшся?
— Намагаюся помаленьку,— подивився йому в очі відьмак.— Справляюся. Тому що повинен. Тому що іншого виходу в мене немає. Тому що зміг придушити в собі пиху й зазнайство, які хоч і дають мені захист від «інакшості», але захист жалюгідний. Тому що я зрозумів, що сонце світить інакше, що щось змінюється, але не я є віссю цих змін. Сонце світить інакше й буде світити, і безглуздо кидатися на нього з мотикою. Треба визнавати факти, ельфе, треба цьому навчитися.
— Саме цього ви й домагаєтеся, вірно?— Філавандрель обтер піт, що виступив на блідому чолі над білястими бровами.— Саме це ви прагнете нав'язати іншим? Переконати всіх, що от вона прийшла, ваша година, ваша, людська, епоха, що те, як ви чините з іншими расами, настільки ж природно, як сходи й заходи сонця? Що всі зобов'язані із цим погодитися, змиритися? І ти ще звинувачуєш мене в пихатості? А що ж тоді проповідуєш ти? Чому ви, люди, не зрозумієте нарешті, що ваше панування над світом не більш природнє, ніж у вошей, що розплодилися в кожусі? З тим же успіхом ти міг би запропонувати мені співіснувати з вошами, з такою ж увагою я слухав би вошей, якщо б в обмін на визнання їх верховенства ми погодилися на спільне користування кожухом…