— Знаєш що, ельфе, не витрачай дарма свій дорогоцінний час на суперечки з такою бридкою комахою, як я,— сказав відьмак, ледь стримуючи лють.— Мене дивує, як сильно тобі хочеться в такій воші, як я, розбудити почуття провини й каяття. Ти жалюгідний, Філавандрелю. Ти розгарячився, ти жадаєш помсти й усвідомлюєш власне безсилля. Ну давай, штрикни мене мечем. Відіграйся на мені за всю людську расу. Побачиш, як тобі полегшає. А для початку удар мене по яйцях або по зубах, як це зробила твоя Торув’єль.
— Торув’єль хвора,— сказав Філавандрель, відвернувшись.
— Знаю я цю хворобу і її ознаки,— Геральт сплюнув через плече.— Те, що я запропонував, повинно допомогти.
— І вірно, безглузда розмова,— Філавандрель підвівся.— Шкода, але ми змушені вас убити. Помста тут ні до чого, це чисто практичне рішення. Торкве продовжить виконувати своє завдання, і ніхто не повинен підозрювати, для кого він це робить. Ми не в змозі воювати з вами, а на торгівлі й обміні ошукати себе не дамо. Ми не настільки наївні, щоб не знати, чиїми авангардами є ваші купці. Хто за ними йде. І якого роду співіснування приносить.
— Слухай, ельфе,— тихо проговорив поет, що мовчав дотепер.— У мене є друзі. Люди, які дадуть за нас викуп. Якщо хочеш, то і їжею. У будь-якому вигляді. Подумай про це. Адже украдене насіння вас не врятує…
— Їх уже ніщо не врятує,— перервав його Геральт.— Не плазуй перед ними, Жовтцю, не канюч. Це безглуздо й гідно жалю.
— Для того, хто живе коротко,— посміхнувся Філавандрель, але посмішка вийшла вимученою,— ти виявляєш разюче презирство до смерті, людино.
— Двом смертям не бувати, однієї не минути,— спокійно сказав відьмак.— Філософія якраз для воші, вірно? А твоє довголіття? Шкода мені тебе, Філавандрелю.
— Це чому ж?— підняв брови ельф.
— Ви жалюгідно смішні зі своїми украденими мішечками насіння на в'ючних конях, із жменькою зерна, з тими крихтами, за рахунок яких маєте намір вижити. І з вашою місією, яка служить тільки тому, щоб відволікти ваші думки від близької загибелі. Адже ти-то знаєш, що це вже кінець. Ніщо не зійде й не вродиться на плоскогір'ях, ніщо вас уже не врятує. Але ви — довговічні, ви будете жити довго, дуже довго у власноручно й зарозуміло вибраній ізоляції, усе більш слабкі, нечисленні, усе більш озлоблені. І ти знаєш, що відбудеться, Філавандрелю. Знаєш, що тоді зневірені молодики з очами столітніх старців і відцвілі, бездітні й хворі, як Торув’єль, дівчата поведуть у долини тих, хто ще зможе утримати в руках меч і лук. Ви спуститеся у квітучі долини назустріч смерті, бажаючи вмерти гідно, у бою, а не в постелях, на які повалять вас анемія, туберкульоз і цинга. І тоді, довгожителю Aen Seidhe, ти згадаєш про мене. Згадаєш, що мені було тебе шкода. І зрозумієш, що я був правий.
— Час покаже, хто був правий,— тихо проговорив ельф.— І в цьому перевага довголіття. У мене є можливість переконатися особисто. Хоча б завдяки украденим жменям зерна. У тебе такої можливості не буде. Зараз ти вмреш.
— Пощади хоча б його,— Геральт указав на Жовтця порухом голови.— Ні, не з патетичного милосердя, а з міркувань глузду. Про мене ніхто не згадає, але за нього захочуть помститися.
— Ти невірно оцінюєш мій розум,— сказав ельф.— Якщо він виживе завдяки тобі, він, безсумнівно, відчує себе зобов'язаним помститися за тебе.
— Можеш бути певен!— вибухнув Жовтець, блідий як смерть.— Можеш бути певен, сучий сину! Убий мене теж, тому що, клянуся, інакше я підніму проти тебе увесь світ. Ти побачиш, на що здатні воші з кожуха! Ми переб'ємо вас, навіть якщо для цього доведеться зрівняти із землею ваші гори! Можеш бути певен!
— Ну й дурний же ти, Жовтцю!— зітхнув відьмак.
— Двом смертям не бувати, однієї не минути,— гордо сказав поет, причому ефект трохи зіпсували зуби, що стукали, як кастаньєти.
— Це вирішує справу,— Філавандрель вийняв рукавички з-за поясу і натягнув їх.— Настав час завершувати цей прикрий епізод.
За його коротким наказом ельфи з луками вишикувалися навпроти. Зробили вони це швидко: явно вже давно очікували наказу. Один, як помітив відьмака, усе ще жував ріпу. Торув’єль, у якої рот і ніс були хрест-навхрест закриті смужками тканини й берестом, устала поруч із лучниками. Але без лука.