— Винуватий, — і звично додав — Товаришу командуючий.
— Який я тобі тепер командуючий, — сказав Серпілін, — коли ти до мене в родичі записався? — Сказав так, бо, знаючи синову дружину, нічого іншого не подумав. «Покохала хлопчиська. Коли б не покохала, так просто не стала б з ним, утрималася б».
— Ми розпишемося, — квапливо сказав ад’ютант.
Я сьогодні хотів, але вона не погодилась.
— Чому не погодилась? Що їй, мій дозвіл на це потрібний?
Серпілін підвівся, і ад’ютант схопився слідом за ним, злякавшись, що розмову закінчено. Як не побоювався він цієї розмови, коли їхав сюди, але те, що вся розмова на цьому й скінчиться, налякало його ще більше.
— Сиди, — мовив Серпілін і, штовхнувши його на лавку рукою, що занила в передпліччі, почав ходити туди й сюди.
Серпілін ходив вздовж лави, а ад’ютант водив за ним очима ліворуч і праворуч і згадував Анине обличчя цього ранку після того, як вона поспішно змусила його встати й одягтися, коли ще й на світ не зазоріло, задовго до того, як прокинулась дівчинка. Згадував її слова, що вона тепер нещасна, і її очі, які промовляли, що, незважаючи на ці слова, вона все одно щаслива. Згадував, як вона ткнула йому в руки оцю записку і виштовхнула за двері.
І він запізнився до Серпіліна тому, що, вже давно приїхавши сюди, тинявся по парку й не наважувався прийти з такою запискою. Спізнився вперше за всю свою службу.
А Серпілін ходив туди й сюди і думав не про нього, а про синову дружину. «Виходить, не сміє приїхати!
Прислала замість себе оцього…» — він скоса глянув на ад’ютанта. Те, що вона так зробила, було не схоже на неї.
Пояснення одне: мабуть, написала, як відчувала, — не наважується показатися йому на очі, не може себе змусити. «Ну, а як же далі? Чи, може, так і будемо через оцього з’ясовувати стосунки?» — подумав він без усякої злості на «оцього», просто як про безглуздя, без якого можна було б і обійтись.
Власне, він бачив синову дружину лише п’ять разів у житті: двічі в один і той же день, у лютому минулого року, коли чекав у себе на квартирі виклику до Сталіна і коли потім повернувся від нього, і тричі тепер, у Архангельському, коли вона приїздила до нього з онукою. Між цими зустрічами були тільки її листи на фронт.
Вийшло так, що вона навіть ніколи не називала його на ім’я й по батькові — Федір Федорович. Тоді, в перший день їхнього знайомства, казала йому «ви», «сідайте», «попоїжте», «ляжте», «відпочиньте». А згодом у першому ж листі на фронт написала: «Здрастуйте, тату». Мабуть, так була вихована. Вважала, що як же інакше, коли він батько її покійного чоловіка.
Листи від неї надходили часто, але короткі — аркушик з зошита і внизу рядок друкованими літерами за внучку, від її імені.
Так, не відомі йому раніш, до загибелі сина, ця жінка й дитина поступово знайшли своє місце в його житті, сповненому справами війни. Він відповідав їм через два листи на третій: частіше не виходило, переказував гроші по атестату і посилав посилки — останній раз восени, з цим самим ад’ютантом, який їздив до Москви в інших справах.
Отоді вони й познайомились. Ад’ютант, повернувшись, описував йому свої відвідини, синову дружину називав Ганною Петрівною й розповідав, як вона напувала його чаєм. Ні, тоді в них нічого не було. Він помітив би: у ад’ютанта завжди все на виду. Чесний, як деякі кажуть, аж до глупоти. За це, за можливість довіряти йому без будь-якого вагання, насамперед і шанував його.
Серпілін подумав про неминучу втрату, може, й менш відчутну для людини не такої самотньої, як він. А що втрата буде, закривати очі на це не слід було. Їй соромно перед ним. І буде соромно з її вдачею. Не приїхала сьогодні, бо соромилась, що його сина вбито лише рік тому, а вона вже з іншим. Соромиться, що писала йому на фронт «здрастуйте, тату», соромиться, що зійшлася з іншим, одержуючи гроші по атестату від нього, від батька вбитого чоловіка. І тепер буде відмовлятися від тих грошей, уже, мабуть, думала про це.
Звичайно, він зробить так, щоб вона приїхала й поговорила з ним, щоб усе це не виходило так по-дурному.
Але втрата все одно буде, її не минеш.
І не просто втрата, а подвійна втрата, бо Євстигнєєв, який, звичайно, розпишеться з нею, тепер стане також ніби його родичем. А родичів у ад’ютантах не тримають.
Доведеться ед нього відмовитися, хоч відмовлятися нелегко: звик до його мовчазної присутності, вже другий рік на війні, день за днем поруч. «І що вона в ньому знайшла?.. Дуже просто, що знайшла: молодий і сильний. І ласкавий, мабуть, як теля.