— Оця, мабуть, тебе не пустила до мене приїхати?
— Ця, — сказав Серпілін. — Коли війна закінчиться, одружуся з нею.
— А згоду маєш?
— Маю.
— Розумію.
І бриніла в цьому батьківському «розумію» ледь помітна усмішка: «Звичайно. Як не дати згоду тобі, генералові?»
— Показна жінка, — помовчавши, сказав батько. — Але ж ти, пробач мені, вже чоловік підтоптаний. Чи не молода вона для тебе?
— Нічого, — сказав Серпілін з певністю, за яку вдячний був їй.
— Розумію, — повторив батько з новою, інакшою, ніж досі, інтонацією, тепер, певно, подумавши не про сина, а про себе і про свою сім’ю: «Якщо одружиться, значить, усе, що буде, їй».
Серпілін відчув цю занепокоєність, за якою стояло довге спільне життя із скупою й хваткою жінкою, і згадав про гроші, які треба віддати батькові; і ті, що відкладав сам, і ті, що вчора принесла Пікіна. Розстебнув польову сумку, витяг з неї обидва конверти й поклав перед батьком:
— На тобі гроші. Тут на всіх, сам дивись, кому скільки. Антоніну з сином теж. не забудь, — на всяк випадок сказав він про сестру, що жила окремо від батька. — Тут вісім тисяч.
Батько взяв конверти, повагався трохи — чи не полічити, але лічити не став, а, розстебнувши ватник, довго розсовував гроші там, під ватником, у різні кишені — і ліворуч, і праворуч.
— Спасибі. Вважай, що на онуків дав. Ми з Пелагеєю й так прожили б. Нам з нею багато не треба. «Там уже треба чи не треба…» — Серпілін згадав уривок батькової фрази біля віліса: «Ну, а коли, скажімо, в кого жінки нема, кому атестат?..»
— Тепер куплю гостинців на товчку, — озвався батько. — Пелагея, проводжаючи, казала: добре, коли б мануфактури якоїсь…
— Звідки ж у мене мануфактура? — Серпілін не стримав раптової неприязні. — Товар на чоботи для тебе й одріз на шинель є. З сукна дітям зимове пошиєте. Там у Ані лежить. Візьмеш у неї. Я вже звелів, щоб віддала.
— Нічого вона мені не сказала, — злякано й сердито мовив батько.
І Серпілін знову подумав про його довге життя з Пелагесю Степанівною. «Інакшим він був замолоду. Всяк бувало, але інакший.
Як багато може зробити лиха жінка за довге життя з чоловіком… А втім, чому лиха? Для мене лиха, а для нього, може, й хороша».
— Ніде вона їх не поділа — не з таких, — сказав він про Аню, все ще думаючи про мачуху. — Просто забула тобі сказати.
— Як це — забула?
Серпілін не відповів, згадав про сьогоднішню ніч і про те, що сусідки немає, вона чергує і, як говорила Аня, тепер замикає свої кімнати, коли йде з дому… Отже, вони поклали батька на ліжко, а дівчинку на диван, а самим лишилося в цю останню ніч іти тільки в кухню. «Але про це в нього й гадки нема, — подумав він про батька. — А от про товар на чоботи сказати забула…»
— Це правда, що розписалися? — спитав батько.
— Правда.
— Отже, розписались…
У батькових словах знову було занепокоєння, може, навіть самому ще не зрозуміле. Мабуть, не встиг обміркувати, як це: добре чи погано для нього і для його домашніх. З одного боку, коли розписались, виходить, баба з воза, нехай про неї тепер старший лейтенант думає. А з другого боку… Хто його знає, що там з другого боку.
Серпілін почув, як за вікном розвернулась машина.
— Приїхали по нас, — сказав він батькові.
І, подивившись на картонну коробку з аптечкою, яку принесла Баранова, посунув її по столу до батька:
— Візьми для свого околодка. Кажеш, ліків не вистачає, тут, певно, багато чого є.
— Товаришу генерал!..
На порозі стояв водій.
— Бери чемодан, поїхали!
Розділ п'ятнадцятий
Уже дев’ять годин віліс і «додж», що йшов услід за ним, стрибали по вибоїнах та ковдобинах Варшавського шосе.
Малоярославець, Мединь і Юхнов зостались позаду, але до Кричева, за яким треба було звернути на їхню армійську дорогу, було ще майже двісті кілометрів.
Сірий, для перших чисел червня холодний, але сухий день давав змогу йти за графіком, на середній швидкості сорок кілометрів, хоча шосе, як не старались шляховики, було таке розбите війною, що навіть цю швидкість тримати вдавалося нелегко.
Євстигнєєв, що підмінив водія, який куняв тепер на задньому сидінні, намагався зробити неможливе: вести машину обережніше, не зменшуючи швидкості. Але віліс усе одно, мов козел, стрибав на розбитій дорозі. Серпіліна, який заснув годину тому, так підкидало, що Євстигнєєв боявся, коли б не злетів з голови командуючого новенький генеральський кашкет, якого він купив учора в Москві, у Військторзі. «Все-таки здоровий він», — скоса глянувши на Серпіліна, який і вві сні чіпко держався рукою за стойку вітрового скла, подумав Євстигнєєв.