Гудков спинився на півслові, мабуть, подумав, що розвів зайву панахиду, і вже додав іншим бадьорим голосом:
— А все-таки як-не-як живуть люди і не скаржаться. Тим паче вважають: війна тепер недовго буде. «Живуть, звісно, живуть, — подумав Серпілін, — і скаржаться так рідко, що шапку за це перед ними треба скидати. А ти при своєму генеральському становищі коли й не їси на фронті цілими днями, то лише тому, що нема коли про це згадати. Живеш і не думаєш, чим напхати живіт. І правильно: дуже багато всього на твоїх плечах, щоб думати ще й про це. А все-таки згадаєш, як люди в тилу живуть, і наче незручно перед ними…»
Гудков раптом пирхнув за його спиною.
— Анекдот, може, згадали?
— Анекдот, товаришу командуючий. Згадав, як мій свояк про посилку розповідав. У нього в Тамбові овдовіла сестра живе, в неї службова карточка. То він їй два місяці сухарі сушив. А як послати? Щоб посилку відправити, треба талон мати. А талон тільки військові мають. І не всякий просто так його тобі віддасть. То вони з жінкою спершу сухарі сушили, а потім ще місяць пляшки збирали. За десять порожніх пляшок у магазині півлітра горілки дають. Пляшок назбирали, півлітра взяли, в одного стрільця залізничної охорони на талон обміняли і по цьому талону сухарі послали. От яка морока — сміх крізь сльози!
Після того як Гудков розповів про ті сухарі для овдовілої сестри, Серпілін не зрозуміло навіть чому раптом уявив свою рідну матір, яка давно вже померла, начебто вона, без нього й без батька, жила самотньо десь у глибокому тилу… Якби вона була жива, їй тепер сповнився б сімдесят один рік. Згадав, як мати, коли він був ще малий, іноді готувала їм з батьком татарську страву — баур-тарак — запечену в сальнику дрібно порізану баранячу печінку з цибулею і яйцями. Готувала, але сама чомусь не їла, а любила сидіти поруч і дивитись, як їдять вони з батьком…
— Рославль, — доповів Євстигнєєв.
Серпілін запам’ятав Рославль як привітне зелене містечко. На дев’ятий день війни їхній ешелон зупинився тут, на станції, і нікому ще не спадало на думку, що їхати до Могильова було вже зовсім недалеко…
Машина піднялася вгору по розбитій бруківці.
Головної вулиці Рославля і не впізнати: дві старі церкви при дорозі зруйновано. Одна потрощена снарядами і вся в дірках, у другої дзвіниця впала купою битої цегли: бомба влучила під самий корінь.
По обидва боки вулиці все дерев’яне згоріло; серед пустирів напівзруйновані кам’яні будинки — заселені й порожні, з пробоїнами, нашвидкуруч залатаними цеглою, взятою з інших руїн.
Від того, що було колись, вціліли самі тільки дерева, але і їх стало менше — спиляли на дрова.
Серпілін хотів був зупинитися тут, у Рославлі, — розім’ятись. Та передумав. Краще це зробити, виїхавши з міста. Все-таки веселіше.
Тільки-но поминули Рославль, як побачили попереду хвіст колони «студебекерів» з 122-міліметровими гарматами на причепах. Сім кілометрів до переїзду через залізницю все обганяли і обганяли цю колону, але так і не випередили. «Студебекери» були нові, гармати нові теж. Судячи з усього, до фронту пересувалась артилерійська дивізія прориву, або заново сформована, або така, що одержала нову матеріальну частину.
Розвантажились там, у Рославлі, а далі йшли своїм ходом.
Серпілін прикинув з годинником: артилерія просувалася за таким графіком, щоб німець не помітив з повітря.
Як видно, розвантажувались іще минулої ночі, день, розосередившись, чекали й рушили далі з таким розрахунком, щоб до прифронтової смуги підійти, коли смеркне, за ніч добутися до місця, а на ранок зникнути в лісах, ніби нічого й не було!
Попереду виднівся переїзд, мимо якого помалу сунув, теж у напрямі до фронту, до Кричева, довгий ешелон із замаскованими на платформах «тридцятьчетвірками».
Машина Серпіліна зупинилась поряд з вілісом, що йшов у голові артилерійської колони. Коло шлагбаума стояли артилеристи, які прибули на вілісі, — два підполковники і майор.
Побачивши, що під’їхав генерал, вони здалеку відкозиряли, але не підійшли.
І він їх не покликав — утримався від спокуси запитати, хто, куди і в чиє розпорядження, тим більше, що йому на це відповідати не повинні, навіть навпаки. Та й запитувати, власне, немає про що: коли вивантажились у Рославлі і йдуть на Кричев, значить, будуть у розпорядженні їхнього фронту; а в які пункти йдуть — проїжджим генералам, хоч ти й командарм, знати не належить. З цим у нас останнім часом порядок майже зразковий.