Посидівши в машині, він усе-таки вийшов розім’ятися, але пішов у інший бік, а не в той, де стояли офіцери. Від довгої їзди трохи боліла голова, але почував себе краще, ніж сподівався. І він був радий: справді, підлікували, часу не змарнував.
Цікаво, хто його зустріне там, на розвилці, за Кричевом, і які новини сповістить? У душі хотілося, щоб Захаров. Буває, що й довше живуть на війні пліч-о-пліч командарм з членом Військової ради, а ніяк не притруться один до одного. Доводилось чути про таке. А вони з Захаровим і не притирались, само собою вийшло.
Коли Серпілін повернувся до віліса, Гудков і Євстигнєєв уже помінялися місцями: Гудков сидів за кермом, а Євстигнєєв — ззаду.
Повз шлагбаум, гуркочучи на стиках і вдавлюючи в насип шпали, пробігали останні платформи з танками.
За переїздом кілометрів зо три проскочили швидко і знову поповзли, мов черепахи, з’їжджаючи раз по раз на узбіччя, обганяючи ще один артилерійський полк на «студебекерах». У цього матеріальна частина вже побувала в боях. На кузовах машин, на лафетах і щитах гармат подряпини, ум’ятини, сліди осколків.
Випередивши й цей полк, знову кілометрів з п’ятнадцять їхали без перепон, лише інколи вповільнювали хід, розминаючись з зустрічними машинами, аж поки ввечері не наздогнали колону важких 203-міліметрових гаубиць на гусеничній тязі. Ці займали трохи не всю ширину дороги, і Гудкову довелось попотіти, об’їжджаючи їх у темряві одну за одною. «Усе за графіком, — знову подумав Серпілін. — Цих пустили вперед з інтервалом, щоб не створили пробки».
Радість, яку він відчував, обганяючи артилерію, була дужча від досади на затримку в дорозі. На їхній фронт ішла така сила, яку не до кожного свята дають!
Гудков нарешті випередив голову колони і, вихопившись на волю, зняв пілотку й витер піт; на останньому десятку кілометрів йому перепало — обганяючи, йшов лівими колесами по узбіччю, міг дуже просто завалитися в кювет. «Сміло водить!» — з радістю подумав Серпілін, остаточно вирішивши, що не буде міняти Гудкова.
Поки добралися до Кричева, довелось обганяти вночі тили ще якогось господарства, за кількістю бензозаправників — танкового.
Господарство — слово не військове, швидше, селянське, і раніш його у військовому побуті не було, а у війну воно якось непомітно прижилося. Спочатку виникло як засіб маскування, щоб не називати по номерах ні полки, ні дивізії, ні армії, — господарство, мовляв, ось такого… на прізвище, та й усе; господарство, то й господарство…
А потім поступово стало справді військовим, конче потрібним словом. Відповідало суті справи.
А як іще назвати все те, що в тебе на війні в руках, чи ти більший, чи менший начальник? Усе, що потрібно не тільки для самої війни, а й для людей на війні, — все при тобі. І те, чим воюють, і на чому їдуть, і чим землю копають, і чим людей годують, і напувають, і миють, і рани перев’язують — усе повинно бути при тобі, в твоєму господарстві. Все. Від боєкомплекту до індивідуального пакета в кишені шинелі.
А коли чого нема чи не вистачає, значить, поганий господар.
За Кричевом, на другому кілометрі, на повороті праворуч, замигтіли ліхтариком. Мабуть, не їм першим — як-не-як чекають уже третю годину! «От і моє господарство», — подумав Серпілін і при світлі ліхтарика, який усе ще світився в руці регулювальника, побачив Захарова, що виходив із віліса. Все-таки зустрів Захаров.
— Начальник штабу по обіді в штаб фронту поїхав, — сказав Захаров після того, як, пам’ятаючи про поламану ключицю, обережно обняв Серпіліна. — Начальник оперативного відділу працює. А в нас, членів Військової ради, як дехто вважає, вільний час завжди є — куди захотів, туди й поїхав!
— Годі клепати на себе, — сказав Серпілін. — Багато в тебе вільного часу!
Захаров навіть при світлі ліхтарика мав стомлений вигляд.
— Клопоту маєш досить?
— Щиро кажучи, справ безліч. А найбільше за останній тиждень, — пояснив Захаров і кивнув на підполковника, що стояв поруч: — Ось узяв з собою про всяк випадок Прокудіна. Коли захочеш, оператор тобі дорогою всю обстановку доповість, яка на вісімнадцяту годину була.
— На місці по карті подивимось, дотерплю, — сказав Серпілін, здоровкаючись з Прокудіним.
Він оглянувся, може, ще хтось стоїть, 8 ким не привітався, і спитав про свого заступника:
— Іван Васильович не приїхав?
— Хотів, та я відрадив, власне, заборонив, — мовив Захаров. — Трохи він занедужав.
— Знову рана відкрилась? — з тривогою спитав Серпілін.
— Ні, просто ангіна до старого причепилась. З його вдачею завтра зведеться на ноги. Поїдемо?