— Цього не просимо, Іване Капітоновичу, — сказав Захаров.
— Із тими зайвими двома кілометрами все одно лишаємося багатими.
— Так, воювати тепер можна, — сказав Батюк. — І ви справді будете багатими, не порівняти з тим, що ми з вами колись мали. — Він усміхнувся. — Тим більше, коли завдаєте головного удару, і правого, і лівого сусіда грабуємо на вашу користь. Лівого — ще нічого, а правого — догола. Він уже мені плакався!
Батюк зняв телефонну трубку й наказав з’єднати його з командармом, до якого хотів їхати Серпілін.
— Сам йому скажу, що ти приїдеш.
І Серпілін зрозумів і з його слів, і по очах, що Батюк твердо вирішив схвалити їхню пропозицію. А коли так, хоче зразу все взяти в свої руки. Тому сам і дзвонить.
— Здрастуй, Миколо Семеновичу, — сказав Батюк, коли його з’єднали. — Твого сусіда зліва зараз пришлю поділитися з тобою міркуваннями і вислухати твої… Куди?.. А ти де зараз?.. А!.. — Батюк скоса поглянув на карту. — А він прямо туди до тебе й поїде. Чекай його… Коли? — Батюк поглянув на годинник. — Зараз дев’ять сорок п’ять. До одинадцятої тридцять встигне… До мене нічого нема? Після того як зустрінетесь, подзвони мені! Бувай здоров…
Слухаючи все це, Серпілін у думці всміхнувся. «Сам за мене вирішив — і куди поїду, і коли виїду, і коли буду там. Навіть не подумав спитати мене, хоч я й командарм. Розуму війна додала, а вдачі не змінила».
— Він як раз там, де тобі треба, — в лівофланговій дивізії, в триста п’ятій, командний пункт — гай, на південь від Дятькова. — Батюк поклав трубку. — Обідати не запрошую. Ще рано — вам ніколи, та й у мене робота.
Завтра у вас у корпусі або в дивізії пообідаємо, якщо нагодуєте. Приїду прямо зранку, на дев’яту.
— Дозвольте… — Серпілін підвівся, подумав, що розмову закінчено і треба прощатися.
Але Батюк затримав його:
— Зажди. Мені о десятій рівно до начальника штабу йти працювати; ще дванадцять хвилин можемо поговорити на вільні теми. «Он як, — подумав Серпілін. — Раніше такого не було. Зручно чи не зручно для справи, а вважав, що всі йти і всі тягти повинні тільки до нього, коли він перший. Це новина!»
— Був учора у вашого сусіда зліва, дав йому прочухана, — сказав Батюк. — А знаєте за що? По тилах у нього проїхав — кругом медалі блищать! Чим од війни далі — тим більше! А коли в двох його полках людей вишикував, бачу, в усьому строю ні в солдатів, ні в сержантів нагород нема. На двадцять чоловік — одна! Я й запитав, виявляється, багато з них давно воюють! А чому нагород немає — річ ясна: здебільшого госпіталі стали на перешкоді! В госпіталі нагорода не кожного офіцера наздожене, а що вже говорити про солдата! Але… — Батюк раптом, може, навіть непомітно для себе, так підняв голос на цьому «але», що Серпілін зрозумів, як він учора шпетив сусіда зліва. — А тут час був! Тут уже другий місяць стоїмо! Про себе, звісно, не забули, подань про нагородження цілі гори понаписували! А солдат мовчить, світла не застує! Де там про його нагороду згадати! — Батюк подивився на Серпіліна і, все ще збуджений після вчорашнього, голосно, з погрозою сказав — Завтра по твоїх полках поїду… Дивись! Якщо і в тебе так — при всіх присоромлю!
— Може, і в нас є недогляди, — спокійно відповів Серпілін, а сам подумав, що, мабуть, таки є. — Будемо виправляти.
Батюк сердито подивився на нього, але згадав, що Серпілін тільки-но повернувся до армії.
— З тебе нічого не візьмеш. Ти сам з госпіталю, — миролюбно сказав Батюк, замість того щоб піднести голос, як мав намір зробити. — Але ти ж був тут, — обернувся він до Захарова, — тебе й спитають. Якщо така сама картина, як у сусіда, — перепаде тобі на горіхи! І дивись: після мого попередження очей не замилюй, хто з медалями — тих уперед! Мене не обдуриш!
— Оце вже ви даремно, Іване Капітоновичу, — озвався Захаров.
— Даремно чи не даремно, а попереджаю.
— А я кажу, це ви даремно, Іване Капітоновичу, — повторив Захаров у межах дозволеного, але все-таки досить відчутно для Батюка підняв голос.
— А ти тепер менше говори, а більше слухай, — сказав Батюк.
Мабуть, слово «тепер» прохопилося ненароком. Просто він згадав, як Захаров раніше в армії, в їхніх суперечках, бувало, і наполягав на своєму, і лишався при своїй думці.
Слово «тепер» означало, що тепер цього не буде, бо тепер їхнє обопільне становище не порівняти з колишнім.
І все ж кидати це слово було не слід! Батюк це відчув з тієї тиші, що запала в кімнаті, і по очах Серпіліна. Міг би, звичайно, і приховати своє невдоволення! Але не приховав, не захотів.
— А ти теж добрий, — звернувшись до Серпіліна, щоб якось порушити прикре мовчання, заговорив Батюк про те, про що сьогодні говорити наміру не мав. — Переглядав я список керівних кадрів, дивлюсь, кого ж він собі в заступники взяв! Генерала Кузьмича! Вибрав собі, розумієш, заступника, не міг знайти молодшого та грамотнішого. Думаєш, коли нема куди його на війні подіти, то треба брати до себе.