— Тримав.
— А чому не доповів?
— Думав доповісти після того, як ви своїми очима весь передній край побачите. А ви, як тільки повернулися, самі з цього й почали.
— Припустімо, так. А чому ж ти все-таки не сказав, що моя ідея для тебе не нова? Чи, може, на мозоль мені боявся наступити? Даремно! Другий рік знайомі.
— Була б ідея. А в чиїй голові дозріла — не так важливо. — В словах Бойка була та скромність вища за гордість, без якої нема справжнього штабного працівника.
Сам побувавши в ролі начальника штабу, Серпілін знав: на війні всі ідеї зрештою під один дах підведені: «Командуючий вирішив…», «За задумом командуючого…»
А скільки й чиїх думок та зусиль укладено в цей задум — спробуй потім дізнатися. Щоразу по-різному! І не завжди самі про це пам’ятаємо. Навіть у наказах верховного тільки недавно почали слідом за командуючими називати начальників штабів. А до цього наче їх і не було…
Розмова з Бойком так і закінчилася на цих його словах — «не так важливо». Нічого до них не додавши, він попрощався й пішов до себе.
А Серпілін, прихопивши з собою полковника Гущина — армійського розвідника, поїхав проти ночі в шістдесят другий корпус, у смузі якого, на ділянці майбутнього прориву, вже був непогано обладнаний армійський спостережний пункт. Він хотів повернутися до приїзду Батюка; переночувати недалеко від передової, в полку, і вдосвіта подивитися ще раз, який вигляд має усе це там, на передньому краї, — і о п’ятій ранку, і о шостій, і о сьомій.
Подивитися й подумати. А побіжно й поговорити. Коли приїжджаєш без почету, такі розмови більше дають, краще усвідомлюєш собі не тільки справжній настрій солдатів, а й їхню власну думку про ворога, яка склалася за триста метрів від нього, на відстані голосу.
Серпілін їхав і ніяк не міг забути розмови з Бойком.
Чому Бойко, виносивши ту саму ідею, що й ти, не подав цієї пропозиції фронтові раніше, поки виконував твої обов’язки?
Найпростіша відповідь — не хотів ризикувати, можна й по потилиці дістати!
Але, знаючи його, слід припустити інше: боявся рискнути не собою, а ідеєю. Коли щось за першим разом відкинуть, спробуй тоді висунути вдруге! Може, й хотів би висунути як своє власне, та втримався, поберіг ідею, щоб провести її в життя спільними зусиллями.
Приклавши в темряві руку до очей, Серпілін подивився на годинник, який подарувала йому Баранова, і подумав, що за кілька хвилин буде дві доби, як він знову в армії.
Поки їхав з Москви, непокоївся про себе — не про дух, а про плоть, — як витримає, чи не стане, відвикнувши, стомлюватись більше, ніж завжди. І ось уже дві доби, в які й спав по чотири години, і працював майже по двадцять, а нічого не болить, не ниє, не ламає, не нагадує про себе — ні голова, ні ключиця, ні давні рани. І втоми нема, навпаки, таке почуття, що гори зрушу!
Він згадав слова Баранової, що її існування на світі повинно допомагати, а не заважати йому на війні.
Мабуть, так і є. Але хоч би як хотілося бачити її, та коли є війна, то повинна бути й відстань. Він спробував уявити її собі десь тут, біля себе, щоб можна досягти не тільки в думках. І не зміг. Їй не було тут місця.
Серпілін напівобернувся на сидінні і за звичкою мало не покликав: «Євстигнєєв!» — хоч знав, що там, ззаду, у вілісі вже сидить не Євстигнєєв, а Синцов.
— Як ти там, не спиш?
— Не сплю, товаришу командуючий.
— Забув удень спитати — дружину свою зустрів?
— Ні, видно, ще не доїхала до армії, в дорозі…
— Коли приїде — доповіси.
— Слухаюсь, товаришу командуючий.
— Може, посаду легшу їй підшукаємо, коли ще слаба.
Нас, чоловіків, у армії он скільки, а таких жінок, як твоя дружина…
Серпілін не договорив: з теплотою, що хлюпнула в душу, згадав, як тоді, в оточенні, після смерті Зайчикова йшов, спираючись на її плече.
— Із спостережного пункту на світанку той брід через річку Проню побачиш, де в сорок першому році переходили в ніч з першого на друге серпня. Дні стояли сухі, і води було мало. Зараз куди більше. Разом подивимось — перевірю, яка в тебе зорова пам’ять.
Гудков поїхав повільніше.
— Правильно робите, — обернувся до нього Серпілін. — Зараз буде поворот. Удруге не проскочите, як учора вдень проскочили!
Розділ сімнадцятий
Відпустку для побачення з дружиною Синцов дістав, коли вже й не сподівався, — майже напередодні наступу.
Вони поверталися з Серпіліним увечері після поїздки у війська. Мрячив дощик. Серпілін, як виїхали з передової, за всю дорогу не сказав жодного слова. Сидів спереду й думав; і Синцов непомітно для себе задрімав на задньому сидінні віліса, тримаючись здоровою рукою за перечку тенту. Два тижні незвичної ад’ютантської служби виснажили його понад усяке сподівання. Він і крізь сон усвідомлював, що вони продовжують їхати, і щось плутане, уривчасте миготіло в думках разом з дорогою.