— Як дружина? Невже все ще не прибула? — пролунав з переднього сидіння голос Серпіліна.
— Прибула, — стрепенувшись і прокинувшись, сказав Синцов.
— Коли ж? Пригадую, тиждень тому тебе питав.
— На другий день після того й прибула.
— Довго добиралась. Казав, що літаком обіцяла.
Синцову довелося пояснити, що Тані не пощастило вилетіти з Ташкента літаком. Їхала поїздом до Москви, потім до Смоленська, потім на попутних автомашинах до штабу фронту, і звідти до армії.
— Мусиш доповісти, що дружина приїхала.
— Не до моїх доповідей вам було, товаришу командуючий.
— Чи зустрічались за ці дні?
Навіщо питати, коли Синцов щодня, з підйому до відбою, був невідступно з ним, та й уночі не дозволив би собі відлучитися не доповівши. Але хто знає, може, Серпілін подумав інакше.
— Поки що ні, — сказав Синцов. — Тільки по телефону.
— А де ж вона тепер?
— Як і раніше, в еваковідділенні. Їздить по госпіталях, готується до прийому поранених.
— Хоч і їздить, але ж ночувати кудись повертається? Як тільки принесеш мені метеозведення, бери запасний віліс і поїдь до неї. Пізніше часу не буде зовсім. Дозволяю повернутись рівно о дев’ятій.
Останнє метеозведення належало приносити о двадцять третій годині. Отже, відпустка на цілих десять годин!
Але Синцов, хоч і вражений був такою щедрістю, все-таки нагадав:
— Ви завтра о пів на шосту призначили виїзд у війська.
— Що я собі призначив — моє діло, — сказав Серпілін. — Треба буде виїхати — виїду без тебе.
Коли о двадцять третій Синцов приніс метеозведення і, виструнчившись перед Серпіліним, спитав: «Дозвольте відбути?» — Серпілін, підвівши на нього очі від карти, кілька секунд мовчки дивився так, ніби нараз йому позаздрив, і, нічого не сказавши, махнув рукою — відпустив.
Синцов сів у віліс, що вже стояв напоготові, й поїхав. Їхати було недалеко. Санвідділ армії разом з іншими відділами штабу тилу перейшов три доби тому туди, де стояв досі штаб армії. Синцов не тільки знав, куди їхати, але й знав, де там шукати Таню. Санвідділ розташувався в селі, в будинках, що ближче до лісу, — раніше там, недалеко від свого закопаного на узліссі вузла зв’язку, жили зв’язківці.
Де Таня, він уже довідався, а коли пощастить її побачити, до сьогоднішньої ночі так і не знав.
Спершу вона через свого начальника додзвонилась до чергового в оперативному відділі, переказала, що приїхала. Потім Синцов через дві доби — раніше не пощастило, — повернувшись уночі з передової, видзвонив її там, у санітарному відділі, чекав, приклавши трубку до вуха, поки сходять, розбудять, приведуть до телефону, і боявся, щоб хтось не перервав, не зайняв лінії. Потім трапилась нагода, і вона передала записку. Писала, що туди, де тепер перебуває він, її, мабуть, не пустять, і як важко вирватись йому до неї, теж розуміє…
Коли жінка розуміє, що ти й через мінне поле перебіг би — тільки б її побачити, але все одно не можеш, бо служба не дає, — таке розуміння на війні вже саме собою половина щастя. А коли ти все-таки вириваєшся до неї, до цієї жінки, і лічиш хвилини, що лишились до зустрічі, то якого тобі ще треба щастя?
Скільки б не думав досі Синцов про горе, яке спіткало Таню, побоюючись тих зовнішніх і внутрішніх змін, які могли в ній статися, все це зараз вилетіло в нього з голови, і він їхав до неї зовсім щасливий.
Він сподівався, що проскочить ці п’ятнадцять кілометрів за тридцять хвилин, щонайбільше за сорок. Але на дорогу він згаяв годину. В одному місці чекали, поки танки пройдуть, в іншому довелось об’їжджати, бо на тій ділянці, ще з минулої ночі, встановили односторонній рух у напрямі до фронту. Він знав про це, але, заклопотаний своїми думками, забув попередити водія.
Доїхавши до Аверовки, колишнього штабного села, і зупинивши віліс біля шлагбаума, — штаб тилу також установив тут свій шлагбаум, — Синцов пішов до третього від краю будинку. Тут, у самій хаті чи в прибудові, як написала вона в записці, жила тепер Таня.
Подумав: куди ж податись? Але пощастило! В темряві його з ганку покликав жіночий голос:
— Чи не Синцов?
— Я, — озвався Синцов, вдивляючись у темінь.
На сходинках ганку сиділа Зінаїда Сергіївна, чи просто Зінаїда, з якою Таня завжди старалась жити разом у будь-якому закутку, але вдвох, шануючи її чоловічу товариську вдачу й готовність, коли треба, виручити, піти кудись переночувати.