— Зразу побачила тебе, — сказала Зінаїда. — Довгий, тебе ні з ким не сплутаєш. Сідай, покуримо…
Синцов сів коло неї і в темряві потиснув її шорстку й широку чоловічу руку.
— Де Таня? — спитав він, уже розуміючи, що Тані тут нема; інакше Зінаїда не сказала б йому: «Сідай, покуримо». І тривожно подумав: «А раптом, як на зло, саме сьогодні заночувала в госпіталі…»
— Тут вона, — сказала Зінаїда. — Чергує по відділу.
О двадцять четвертій зміниться — прийде.
— Уже двадцять четверта.
— Почекаєш. Ти довше до неї не з’являвся.
Зінаїда давно звикла і до Тані, й до Синцова, і до того, що повинна допомагати їм своєю відсутністю.
Синцова вона звала на «ти» і розмовляла з ним поблажливо, як старша, хоч була молодша за нього.
— Кинув курити чи тютюну нема?
— Є. — Синцов витяг з планшета цигарку й прикурив.
Зінаїда перед тим, як дати йому прикурити, затяглась цигаркою, і при світлі цієї затяжки він побачив її обличчя з великими гарними губами й трохи приплющеним носом. Зінаїда була росіянка, але Таня за цей приплющений ніс називала її калмичкою.
— Чому не приїздив? — спитала Зінаїда. — Ми, жінки, цього не любимо. Тим більше після пологів… Як тільки дізнався, що повернулась, повинен був рачки прилізти!
— Коли б міг, приліз би.
Синцов не розсердився на Зінаїду за її слова: знав, хоч би як вона сварилась, однак завжди все ладна зробити для нього, коли він з Танею. А була б Таня не з ним, а з кимось іншим, зробила б усе для іншого…
— Я їй так і пояснила, — сказала Зінаїда, — добре, коли не брешеш.
— Як Таня?
— Прийде — побачиш. Стільки терпів, ще потерпи.
Движок у нас після двадцять третьої лише штабові дав енергію. А свічку маємо. При свічці й побачиш яка.
— Піду водія відпущу, — встаючи, сказав Синцов.
— Переночувати можеш?
— Можу. Сьогодні дозволили.
— До котрої?
— О дев’ятій мушу повернутися.
— Ти диви! — Зінаїда зітхнула. — А в Тетяни підйом о шостій: о сьомій по нас машина вже прибуде, поїдемо в евакогоспіталь.
— Гаразд, знатиму.
Сказавши водієві, щоб їхав ночувати до себе в автороту і прибув сюди завтра о сьомій, Синцов повернувся, але Зінаїди на ганку вже не застав. «Мабуть, пішла в хату, метикує, як лишити нас удвох» — з вдячністю подумав він про Зінаїду, котра сама була жінка заміжня, але, як Таня казала, гнівалась за невірність на свого чоловіка? начальника госпіталю десь на іншому фронті, і хоч досі кохала його, але часом на зло йому крутила нещасливі романи. Свідком тих романів Синцов не був, а що всі вони нещасливі, чув від Тані — їй краще знати.
Він сидів на лавці й прислухався. В хаті панувала тиша. І на дорозі, там, звідки мала прийти Таня, теж нічого не було чути, лише десь далеко стукотів движок.
Йому захотілося поспішити їй назустріч, але він стримався. Після чергування могли вийти всі гуртом, а йому хотілося побачити Таню одну. Він був радий, що Зінаїда не сидить тут і не курить коло нього на ганку, а десь у хаті.
Як підійшла Таня, він не побачив, а почув. І навіть сам не зрозумів, що почув: чи незвичайну легкість її кроків по прибитій дощем пилюці, чи її швидке дихання на ходу. Невідомо, як усе це можна розпізнати здалеку, але він розпізнав. І коли вона підійшла ближче, був уже певен, що це вона.
Піднявши руки, міцно й боляче обхопивши його за шию, вона повисла на ньому всією своєю легкою вагою, знайомою і водночас забутою. Спочатку повисла, одірвавши ноги від землі, а потім, ставши навшпиньки, тяглась до нього і, нагнувши до себе голову, довго цілувала б губи.
Нарешті сказала перше за весь час слово «сядьмо» і стала штовхати його в груди, щоб він сів. Коли він сів, сама сіла поруч, не торкаючись до нього і затуливши обличчя долонями, раптом так жалібно заплакала, що в нього все перевернулось.
А коли він обняв її, скинула його руку й знов, уткнувшись обличчям у долоні, плакала. Потім схлипнула, перестала плакати і, знайшовши в темряві своєю рукою його руку, міцно стисла й сказала: «Не сердься».
Він не сердився і не міг сердитись. Він просто не знав, що з нею робити.
Усе ще міцно тримаючи його за руку, вона раптом сказала іншим, щасливим голосом, ніби й не плакала щойно:
— Яка радість, що ти на цілу ніч! Мені Зінаїда сказала. Я її зустріла. Побачила в неї ковдру через плече — і одразу зрозуміла, що ти приїхав.
Він сидів і чекав, може, вона все-таки спитає: чому не приїздив до неї раніше? Далеко від неї, там, у них на КП, можна було це пояснити і собі, і їй. А тут не поясниш. Але вона, напевно, сама це розуміла й сиділа мовчки, все ще тримаючи його за руку. А потім сказала не про нього, а про себе: