— А мені ти віриш?
Чи вірить він їй? На неї можна було гніватись або не розуміти її, чому робить саме так, а не інакше, але не вірити їй не можна було. Було в ній щось таке, що виключало цю можливість. Та в них якось і не було таких розмов: вірю, не вірю! Досі принаймні.
— Потрібна відповідь? — сердито спитав він. — Чи обійдешся, що промовчу?
— Обійдусь.
— І за це спасибі.
— Тільки не сердься на мене, — винувато попросила вона.
Але навіть почувши цей тихий, винуватий голос, він усе одно сердивсь на неї, не розуміючи, що діється з нею; хотів спитати, але стримувався. Бо ж, мабуть, не можна запитувати жінку, з якою ти разом уперше після того, як вона втратила дитину, чому вона якась не така, якою була раніше.
— Не сердься на мене, добре? Поспи трошки, — говорила вона так само винувато й тихо. — Тобі так зручно? — Вона знову підіткнула за спиною подушку й переклала в себе на грудях чоловікову голову.
У вікно крізь мішковину цідилося тьмяне ранкове світло. Було вже пів на шосту, але по світлу відчувалося, що надворі немає сонця.
Синцов дрімав, підклавши ліву руку з покаліченою кистю під Танину спину, обнявши її за плече другою, здоровою рукою і приткнувшись головою до її грудей.
А вона напівсиділа-напівлежала, не поворухнувшись, однією рукою притримуючи в себе на грудях його важку голову.
Вона не помітила, як він прокинувся, і Синцов устиг побачити її очі, що дивились на стіну, недвижні й нещасні.
Вийшло так, ніби він підгледів щось таке, чого не мав права підглядати, щось таке, чого вона ще не хотіла чи не могла розділити з ним. І він знову, заплющивши очі, вдав, ніби тільки починає прокидатися.
Вона відчула, як він ворухнувся. Відпустивши його голову й сковзнувши вниз, тісно пригорнулась до нього всім тілом, кваплячи його швидше прокинутись і саме в цю хвилину з жахом розуміючи, що все це буде в останній раз. «Як мужик, — припадаючи до нього, груба в розпачі, подумала вона сама про себе. — Досплю з ним останню ніч до кінця, і все. І сама піду від нього».
Синцов раптом спросоння, побачивши її очі, певно, відчув, що вона не готова розділити з ним усю міру свого нещастя. Але він подумав про те, про що тільки й міг подумати, — про нещастя з дитиною. А нещастя, що сталося з нею, було зовсім інше і таке величезне, що воно ніби поховало в собі все.
Нещастя з дитиною, про яке знали обоє, вони колись могли разом виправити чи разом забути.
А про те, друге, нещастя знала тільки вона, і воно було тільки її нещастям, а не його. Для нього це, навпаки, навіть могло виявитися щастям. А для неї, щоб це нещастя перестало існувати в її житті, мала не існувати інша людина, ні в чому перед нею не винна. І саме в цьому полягав увесь жах її становища.
Нещастя почалося з удачі. Вона добиралась до своєї армії через тил фронту, і в тому селі, де стояло медико-санітарне управління фронту, зустріла на вулиці колишнього командира своєї партизанської бригади Каширіна.
Вже з’ясувавши, що вранці до їхньої армії піде вантажна машина з перев’язувальними матеріалами і можна буде нею поїхати, вона йшла влаштовуватись на нічліг і на сільській вулиці лицем в лице стрілася з Каширіним — поповнілим, веселим, тепер уже не бородатим, як у партизанській бригаді, і не бритим, як при останній їхній зустрічі в Москві, а з чорними, хвацько підкрученими вусами. Та ще з двома орденами на гімнастерці, які одержав, поки вони не бачились.
Каширін, хоч і йшов не сам, а ще з якимись командирами й була на ньому форма полковника, побачивши Таню, спочатку зойкнув від подиву, а потім обняв, розцілував і, крутнувши круг себе в повітрі, поставив знову на землю. Такий уже він був. Таким, виходить, і залишився. Поставив на землю і став розпитувати, як вона тут опинилась. Таня розповіла, як тут опинилась. Сказала все, як було, бо Каширін — з тих людей, яким треба говорити все. Він ненадовго засмутився, навіть зсунув кашкета на лоба й прикро почухав потилицю, але чи не одразу ж і всміхнувся й сказав, що нічого, як тільки війну закінчимо, у всіх усе само собою вийде! Сказав з такою певністю, що й Таня мимоволі всміхнулась. І вперше після всього, що з нею сталося, подумала: якщо війна закінчиться і вони з Синцовим зостануться живі й здорові, то вона зважиться ще раз.
Дізнавшись, куди їде Таня, Каширін забрав у неї чемодан — вона йшла з чемоданом, — повів її до своєї емки, що стояла за будинками, й сказав, щоб чекала його в машині: зараз він піде, поговорить з медиками про ту справу, заради якої сюди приїхав, а за півгодини повезе її до сусіднього села, до них у штаб партизанського руху, і вже звідти, вранці, вирядить її до армії.