У Каширіна завжди все виходило добре й просто і при тому так, що здавалось, інакше й бути не могло.
Повернувся він од медиків не за півгодини, а за десять хвилин, і Таню, що сиділа попереду з шофером, так і лишив там: «Сиди, щоб тебе менше трусило після всього». І водієві зразу ж наказав, щоб на той випадок, коли інші машини не йтимуть, завтра о восьмій був напоготові відвезти капітана медичної служби. А приїхавши на місце, підняв палець, як учитель у школі, й спитав:
— Як ми з тобою повечеряємо — з горілкою чи без неї?
І коли вона сказала «без», погодився:
— Тоді і я без. Відпочину від неї, клятої.
Викликавши немолоду симпатичну жінку, друкарку Надію Фролівну, і познайомивши її з Танею, попросив:
— Заберіть її до себе переночувати, щоб зайвих розмов не було!
Та, незважаючи на те що не хотів зайвих розмов, таки повечеряв з Танею вдвох у своїй хаті, бо зрадів, зустрівши її, і хотів побалакати з нею сам на сам.
І хоч, вечеряючи, згадав про невеселе — про загибель кількох товаришів, яких вони знали обоє, — навіть ці спогади пом’якшила знайома Тані його звичка говорити про все тяжке, як про давноминуле, а про майбутнє як про щось таке, де вже не буде нічого тяжкого. Він говорив про майбутнє так, ніби, щоб закінчити війну, лишилося тільки набратися духу і проскочити під обстрілом ще один шмат дороги, а там уже й кінець! І хоч Таня знала, що це не так і що сам Каширін краще від неї розуміє це, але його звичка веселої й сильної людини весело й безстрашно дивитися в майбутнє захопила її.
Усе було добре до тієї хвилини, коли Каширін раптом наморщив лоба і, згадавши, всміхнувся:
— Яких тільки чудес не буває з людьми! Вероніку пам’ятаєш? — і, побачивши застигле Танине обличчя, подумав, що вона не згадала, і повторив — Ну, Веронічка наша, твоя подруга, замість якої ти потім у Смоленськ на явку пішла. Пам’ятаєш?
— Звичайно, пам’ятаю, — з тим самим, закам’янілим, виразом обличчя мовила Таня.
— То вона, цілком можливо, жива. Ще минулої осені, коли визволили Смоленськ, знайомлячись там з людьми і документами, одержав такі відомості. Одна жінка після визволення Смоленська розповіла, що бачила її живу. «Живу!» — мало не скрикнула Таня. Але не скрикнула, навпаки, промовчала.
— А потім перевірили, виявилося, справді-таки підмінили її документи, — пояснив Каширін. — У групу, яку тоді мали розстріляти, включили за її документом дівчину, котра вмерла тієї ночі в тюрмі. А її з документами тієї померлої ввіткнули в ту групу, що гнали до Німеччини. Жінка, яка розповідала мені це, бачила її, вже коли їх везли в телячому вагоні на Варшаву… От які справи! Думали з тобою: розстріляли її, а вона, цілком можливо, жива! Остаточно про це дізнаємось, коли в Німеччину ввійдемо, раніше — навряд. Вони тих, кого на роботу до себе погнали, навіть у Східній Пруссії, в прикордонній смузі, тепер не тримають — відсилають далі на захід. Працює там, цілком можливо, як інші, на виробництві чи арбайтерін — батракує в якогось їхнього поміщика. Життя, звісно… — Каширін зітхнув. — Але все-таки не мертва, а жива.
Він подивився на Таню й побачив її бліде, без кровинки, обличчя. У Тані все тремтіло від зусилля взяти себе в руки. Але Каширін цього не зрозумів; йому здалося, вона стримує себе, щоб не заплакати.
— Чого ти? Чи не плакати надумалась? Чого б то? Людина, мабуть, жива. Не плакати, а радіти треба.
— Я радію, — все ще тремтячи всім тілом, сказала Таня і, підвівшись з-за столу, зчепивши руки, кілька разів пройшла туди-сюди по кімнаті і тільки після цього сіла, тримаючи тепер зчеплені руки перед собою, на столі.
— Іване Івановичу, це я сказала її чоловікові, що вона загинула. — Таня дивилася в очі Каширіну, не усвідомлюючи, що, по суті, ще нічого не сказала.
— Ну й що ж тут такого? — знизав плечима Каширін. — Хіба мало ми людей за війну спершу поховали, а потім знову оживили. Гірше, коли навпаки: гадаємо, ще живий, а він уже мертвий. А що ж ти ще могла йому сказати? Сказала, що знала. Припустімо, коли навіть він, вважаючи себе за холостого, знайшов собі когось за цей час, коли з живою жінкою знов зустрінуться, все, що було, спишеться! Вже маємо такі випадки.
Він говорив ці слова, зайві, непотрібні, які не мали ніякої ваги; говорив про якихось людей, котрі зустрінуться чи не зустрінуться, з якими щось може, а чогось не може бути, а Таня, пойнята жахом, сиділа навпроти нього й чекала, коли він замовкне. Їй навіть не хотілося його перебивати, бо й це — чи він говоритиме, чи спиниться й замовкне — теж було тепер для неї не так важливо.