— Я за нього заміж вийшла, — сказала Таня, коли Каширін замовк.
— За її чоловіка? — остовпів Каширін.
— Атож! За її чоловіка.
— Оце так… — зронив Каширін і довго мовчав. Потім спитав про чоловіка, хто він і де тепер.
Таня пояснила. Сказала, що чоловік працює в оперативному відділі їхньої армії. Про те, що Синцов став ад’ютантом у Серпіліна, вона тоді ще не знала.
Каширін мовчав, міркуючи, що їй тепер порадити, і, обміркувавши, став запевняти, що вона до кінця війни нічого не повинна говорити про все це своєму чоловікові.
— Не знаю, який він у тебе, — промовив Каширін, — але хоч би який він був — не треба! Тільки своє життя з ним зруйнуєш. А може, ще й даремно. Кажемо про неї: жива. А хто за це може поручитись? Тим більше, що її загнали до Німеччини. Скільки з них живими повернеться, цього ніхто не знає. — Він подумав і виклав ще один доказ, що здався йому важливим — А коли й жива, то за три роки життя там, може, з кимось із наших, з таким же, як вона, вивезеним туди арбайтером теж зустрілась, не гірша ж вона за тебе, що тоді?
Таня похитала головою. Не тому, що не вірила в таку можливість, а тому, що не хотіла шукати для себе виправдань.
— Даремно головою хитаєш! Цілком можлива річ. Що, в тебе з Дегтярем хіба не було тоді?
— Було.
— Ну і в неї так само могло бути, як і в тебе. Що ти, погана, чи що? Навпаки, гарна. А буває ж! Не кажи йому. Не псуй життя ні собі, ні чоловікові, поки, власне, ще нічого не відомо.
Таня сиділа, все ще як німа, й дивилась на нього.
Хіба вона думала, як ішла сюди, до нього, що жде її горе?
Так, горе. Коли вважала, що людина вмерла, а насправді вона жива — хіба це горе? Так, горе. Отаке дивне життя, що це раптом виявляється горем. Як же це може бути?
А отак і може бути.
— Ти ні в чому не винна. — Каширін подумав; коли мовчить, то згодна з ним. — Припустімо, так вийшло, що саме ти розповіла йому про неї. Але ж ти, як і я, справді думала тоді, що її нема. Була в цьому більше ніж упевнена!
Він так і сказав: більше ніж упевнена. Так, більше ніж упевнена! І він був більше ніж упевнений. І ти була більше ніж упевнена. Тільки різниця в тому, що йому, мужчині, якому ти говорила всі ці, може, й правильні слова, не зустрічатися з Синцовим, а тобі, жінці, зустрічатися. Тобі обнімати його, і лягати з ним у ліжко, і з ним бути. «Більше ніж упевнена». Її чомусь найдужче мучили ці слова: «більше ніж упевнена». Була більше ніж упевнена й розповіла йому, як померла його дружина, і він став теж більше ніж упевнений. А тепер, коли він більше ніж упевнений, треба розповісти йому, що його дружина не померла…
Каширін, збентежений, підвівся й сказав, що йому треба йти до себе в штаб. Таня теж устала.
— Слухай, — згадав він, уже надіваючи кашкета, — я ж, мабуть, можу до нього додзвонитися. Не до нього, так до чергового по оперативному відділу. Додзвонюсь і попереджу, що ти завтра на місці будеш.
— Не треба, — злякалась Таня. — Не треба, — повторила вона так, ніби Каширін може все-таки зробити по-своєму.
Коли Каширін запропонував подзвонити Синцову, їй спало на думку: як тільки вона повернеться, піти до начальника медслужби і все пояснити і попросити, щоб її зразу ж, звільнивши від зустрічі з чоловіком, перевели кудись в іншу армію; написати йому про все це вже звідти.
Начальник медслужби, видно, міг би це зробити для неї, а вона сама, виявляється, не могла!
Замість цього, як була в генерала, несподівано для себе попросилася, щоб її послали лікарем у полк, у санроту. Згадала, як минулого року одна лікарка з їхнього відділу наполягла на цьому, й пішла в санроту, і вже через тиждень загинула. Гарячково подумала в ту хвилину: «От і мене хай так уб’ють, і дуже добре, і найкраще!»
Та коли генерал, старий і розумний чоловік, полаяв її й висміяв, вона більше не наполягала, бо все це було лише спалахом відчаю. А вона не любила цього ні в собі, ні в інших людях, коли на війні щось роблять чи хочуть зробити в розпачі.
Увесь цей тиждень вона і чекала, і боялася зустрічі.
То запевняла себе, що скаже йому все зразу — як з мосту в воду! То, втративши рішучість, винувато уявляла собі, як це буде, якщо вона нічого не скаже. Навіть зустрівши Зінаїду з ковдрою через плече, ще не знала, як буде.
І, тільки коли потяглася й пригорнулась до нього в темряві надворі, відчула; що не може відмовитись від цього, зрозуміла, що зараз нічого не скаже.
Вона хотіла, щоб він відчув цієї ночі, як їй добре з ним, і намагалася довести, що і йому краще, як із нею, ніколи й ні з ким не буде.