Сама смертельна небезпека змушує кожну воюючу людину завжди бажати, щоб вона була якнайкраще озброєна і захищена. На третьому році війни людина на фронті дедалі більше відвикала думати про те, про що так болісно думала напочатку: тепер у неї вже не було відчуття, що їй недодано проти німця. Їй і додали все, чого не вистачало раніше, і дали багато з того, чого тепер, навпаки, не вистачало в німця.
Звичайно, навіть при безперечній перевазі в якості й кількості зброї не всякий бій виявляється вдалим для того, хто має цю перевагу, — так бувало раніше з німцями, бувало тепер і з нами. Та й небезпека, що можуть убити, все одно залишається для кожного, хто, як і раніш, перебуває під вогнем. А втім, загальне відчуття, що тепер ми живемо в такому воєнному достатку, про який і не мріяли в сорок першому році, набагато полегшувало життя людей на війні.
Поняття «вміємо воювати» — про всіх нас, разом узятих, — як і поняття «вміє» — про когось, узятого окремо, — в ході війни вже пов’язувалися з дедалі вищими вимогами і до себе, і до інших людей. І хоч готовність до самопожертви залишалась, як і перш, високою, поряд з нею зросло й поняття ціни людського життя. А із зростанням цього поняття військові люди різних рангів значно суворіше, ніж раніш, ставились уже до питання про виправданість чи невиправданість тих» безнастанних смертей, які всі разом мають на війні назву втрат. І ця суворість до себе, що зросла тепер, напередодні операції «Багратіон», також була складовою частішою того загального духу війська, про який колись писав Толстой.
Хоч армія Серпіліна була всього лиш однією з двох десятків загальновійськових армій, яким належало взяти участь у величезному білоруському наступі, вона мала не більше не менше — сто тисяч чоловік. А коли точніше, то з усіма доданими частинами, за обліком на вчорашній день, 98 992 чоловіки. «Три наших Рязані», — з усмішкою подумав Серпілін учора, згадавши свою молодість, коли починалася не ця, а ще та, перша світова війна. Рязань була ще губернським містом з тридцятьма п’ятьма тисячами жителів, а він кінчав у ній фельдшерську школу.
У смузі армії було зосереджено близько трьох тисяч гармат і мінометів, триста танків і самохідок, і майже все це було націлене на ту вузьку чотирнадцятикілометрову ділянку прориву, де мала вирішуватися битва. По двісті гармат і мінометів на кожний кілометр. По стволу на кожні п’ять метрів. І по п’ятдесят метрів на кожний танк або самохідку, якби роздати їх порівну, чого, звичайно, робити не будемо.
Танки в основному підтримуватимуть піхоту; виняток становитиме одна бригада, яку намічено вже після форсування Дніпра включити до рухомої групи і. різонути нею в обхід Могильова. А більших танкових сил Ставка не дала ні твоїй армії, ні фронтові. Як видно, на головних напрямах діятимуть сусідні фронти — праворуч і ліворуч. Їм і дано мехкорпуси, а може, й танкові армії.
Цього тобі, командармові, знати не належить, але припускати не заборонено; і, як на нинішній час, було б дивно не припускати; тепер без танків на головних напрямах не воюють.
А взагалі все це, як то кажуть, вільні думки при погляді на велику карту. Як би не планувалось усе в цілому, а тут, на вашому фронті, головного удару довірено завдати тобі, і від самого повернення до армії ні про що інше думати немає коли. Поставлено завдання на п’ятий день операції визволити Могильов. А щоб визволити, треба ще до нього дійти, а по дорозі чотири річки одна за одною, і кожну треба форсувати, і кожна кусається — заплави заболочені! Можна, звичайно, здогадатися, що твоє завдання тут, у центрі німецької оборони, не лише взяти Могильов, а й відвернути на себе якнайбільше сил противника, поки там, далі на півночі і на півдні, зламавши оборону, інші фронти рвонуть углиб, назустріч один одному, і зімкнуть кліщі десь під Мінськом. І це не марні роздуми для командарма; коли передбачаєш загальний розмах подій, дужче відчуваєш відповідальність за те, що випало на твою долю. А зайвого часу на ці думки немає. І немає від чого урвати його. Тільки від сну. Але спати теж треба. Той, хто взяв на війні за звичку не спати ночами, сам себе обдурює. Звісно, день на день не схожий, а проте чудес не буває: що вночі недоспано, досипають удень. А коли недосипають, то якусь частину роботи виконують одним оком. Краще вже, крім надзвичайних випадків, свої шість годин уночі взяти, а решту — працювати. Не лише для здоров’я краще, а й для діла.