Біографія недовга, але викликала повагу.
В ад’ютанти до Батюка навряд все-таки щоб з неба впав. Промайнула думка: «Може, мати по знайомству написала, попросила за сина?»
Коли ад’ютант повернувся з госпіталю, Серпілін від себе сказав йому «спасибі» й посміявся, що від його ручищ тиждень ходив у синяках. А від імені служби пригвинтив йому на груди «Зірку».
Відтоді служили разом, видно, люблячи один одного кожен по-своєму. І служили б і далі, коли б не сьогоднішні новини. «Так, важко його відривати од себе. Ні разу не підвів, не втратив довір’я, ні разу нікому не відповів зухвало, користуючись своїм становищем ад’ютанта, — теж багато значить! Напевне, зможе піти помічником начальника штабу полка по розвідці: досить сміливий для цього.
Мабуть, уже під’їжджає зараз туди, до своєї. Та ще коли сам за кермом. Поспішає все обговорити з нею. А нам теж треба йти вечеряти, їсти свій сир з кисляком. Кожному своє…»
Серпілін зітхнув: життя проти його волі саме відкидало од нього людей, то одного, то другого. Чи не повернутися до кімнати по коробку «Казбеку», що лежала там на столі, чи не закурити з такої нагоди? Але не повернувся, не став порушувати обіцянки самому собі — не курити до виписки.
Дорогою до їдальні наздогнав Батюка, котрий ішов туди ж. Удень Батюк був у піжамі, а тепер у повній генеральській формі.
— Жінку зустрічати їздив, — сказав Батюк.
— Зустрів?
— Та ну їх к бісу! — Батюк сердито махнув рукою. — Обіцяли привезти й не привезли. Краще б не обіцяли.
Посадили ночувати в Куйбишеві, кажуть, у Москві погоди нема. А як же це нема, коли вона є!
Серпілін глянув угору. Небо густо затягли хмари.
— Може, дали прогноз на грозу?
— Яка там гроза? Мабуть, у пілота дружина в Куйбишеві, оце тобі й уся гроза. Хіба це погана погода?
Серпілін не сперечався. Яка б не була погода, а Батюк сподівався зустріти свою жінку сьогодні, бо не бачив її з самого початку війни. Зрозуміти його можна!
— Федоре Федоровичу, — пройшовши поруч з ним кілька кроків, сказав Батюк, — коли ти був у товариша Сталіна, він нічого про мене не казав і не питав?
Мабуть, йому ще зранку кортіло спитати про це.
— Мене ні про що не питав.
— А сам казав? — насторожено поцікавився Батюк.
У відповідь на пряме запитання довелося розповісти, як усе було: коли він спитав Сталіна, на яку армію його призначили, то Сталін відповів, що на місце Батюка, і пояснив чому.
Розуміючи, що важить для Батюка все сказане про нього Сталіним, Серпілін повторив слово в слово те, що почув тоді: що товариш Батюк засидівся на армії і є думка підвищити його, дати можливість ширше розгорнути свої здібності!
Про те, що він відчув у словах Сталіна якусь не зрозумілу йому тоді іронію, не сказав, бо вважав, що робити цього не повинен, та й навіщо.
— Так, — задумливо зронив Батюк, — може й, проектував тоді підвищити, а потім якісь друзі там, нагорі, знайшлись і ногу мені підставили… Спасибі, що сказав.
Буде над чим подумати. — Потім зітхнув і додав — Так і не викликав мене до себе обидва рази: і коли на той богом забутий фронт посилав для зміцнення, і коли на гвардійську армію призначав.
Те, що Сталін, добре знавши його по громадянській війні, жодного разу за всю цю війну так і не викликав до себе, все ще тривожило Батюка, хоч він і намагався пояснити це найкращим для себе чином — просто надмірною завантаженістю Сталіна. А тим часом поруч з ним ішла людина, яку Сталін все-таки знайшов час тоді, рік тому, викликати до себе.
— Мені Захаров пояснював, — знову помовчавши, сказав він, — що тебе тоді після твого листа про Гринька викликали.
— Так.
— Ну й що?
— Сказав, повернуть, якщо знайдуть.
— Мабуть, не знайшли.
— Помер він, — коротко відповів Серпілін.
— Еге, не діждався своєї години Павло Юхимович, — мовив Батюк. — А може, і взагалі доля його була б інша, якби не поїхав тоді до нас на Далекий Схід отой, знаєш його… — Батюк назвав добре відоме в армії прізвище. — Наробив там дурниць.
І раптом без будь-якого зв’язку з попереднім сказав:
— А Євстигнєев, виявляється, в тебе й досі І Повертаюся з аеродрому, бачу, він звідси на вілісі виїжджав. Отже, припав до вподоби, якщо «Зірку» йому дав.
— «Зірку» — за діло, — сказав Серпілін. — Коли б не був моїм ад’ютантом, міг би за це й «Прапора» одержати.