Подякувавши заступникові по тилу, якому завжди в такий час дістається більше за всіх і якого стільки підганяли, що він навіть здивовано примружився у відповідь на несподівану подяку, — Серпілін поїхав до штабу своєї колишньої 111-ї дивізії; після виводу з передової вона стояла тут-таки, поблизу.
І командир дивізії Артем’єв, і начальник штабу Туманян були на місці. Дві ночі не спали, виводячи з переднього краю свої частини, а зараз, мабуть, щойно вставши, сиділи й снідали вдвох у командира дивізії.
Серпілін од сніданку відмовився, а склянку чаю попросив дати.
Обличчя в обох — у командира і в начальника штабу — були невдоволені. Уже давно розуміли, що коли стільки часу сидять на широкому фронті в обороні, то перед початком наступу їх змінять, виведуть у резерв, щоб люди перепочили. Та розуміння розумінням, а коли здаєш свою ділянку іншим і знаєш, що завтра-післязавтра вони підуть у бій і перші ввірвуться в ті самі німецькі траншеї, до яких тобі два місяці було палицею докинути, — радості мало.
— Бачу, ображені на командування армії?
Туманян промовчав, а Артем’єв признався:
— Так точно, ображені, товаришу командуючий.
— Он як, навіть «так точно», — всміхнувся Серпілін. — І чи надовго ваша образа?
— Поки в бою не опинимося.
— Коли так, то ненадовго.
— Ненадовго, товаришу командуючий? — спитав Артем’єв. За цим запитанням була надія, що Серпілін уже заздалегідь прикинув, коли вводитиме в бій їхню дивізію.
Відповісти на таке запитання непросто. Хоч би як хотів командир дивізії скоріше взяти участь у наступі, в командуючого армією — надія зовсім інша. Чим пізніше доведеться пустити в хід залишені в резерві дивізії, тим краще. На якому рубежі їх введеш, на ближньому чи на дальньому, з незайманими резервами дійдеш до того дальнього рубежу чи вже розтрусиш їх — велика різниця!
— Що вам, як давнім знайомим, сказати? — Серпілін перевів погляд з Артем’єва на Туманяна. — Як ото ви котрийсь свій батальйон хочете довше в кулаці протримати, так і я. Не дурніший за вас. Але бій, як нас з вами в академіях навчали, складається не з самого нашого бажання, а ще й із зусиль противника перешкодити нам при здійсненні наших бажань. Чого я хочу, знаю, але ж противник хоче зовсім іншого — ось воно яка річ! Звідси висновок: бути до всього готовими, як і завжди на війні.
— Це розуміємо, — озвався Туманян, котрий до того мовчав. — Сьогодні дали днювання, відпочинок, а на завтра вже призначили заняття.
— Які? — спитав Серпілін.
— Ті, яких не мали змоги провести в умовах передової, — відповів Туманян. — Наступ батальйону за вогневим валом…
— Це правильно, — схвалив Серпілін. І спохмурнів від згадки.
Шість днів тому в іншій дивізії саме під час отаких батальйонних навчань вбито осколком міни найстарішого командира полку полковника Цвєткова, якого нещодавно взято звідси, — із сто одинадцятої, заступником командира дивізії.
— Обережніше тільки, — похмуро мовив Серпілін.
— Наказ читали, товаришу командуючий, — сказав Туманян. — Візьмемо до уваги.
У дивізії, як і скрізь у армії, знали про цей випадок.
Серпілін кивнув з тим самим похмурим виразом обличчя. Те, що візьмуть до уваги, зрозуміло. А що Цвєткова вже не повернеш — це все одно лишається.
— Тим, хто останнім часом без зміни був на передньому краї, все-таки не одну, а дві доби повного відпочинку дайте! — помовчавши, наказав Серпілін. — Вам самим можна, звичайно, й без відпочинку. Скільки б по передньому краю не лазили, а все-таки в себе в штабі на ліжечках спали. А солдати в окопах. Стомились і недосипали за цей час.
Серпілін знову замовк. Якби висловив свою думку вголос до кінця, сказав би, що й ті, з мінометної обслуги, яка, вдаривши з недольотом, убила Цвєткова, теж були і потомлені, й не доспали.
— Скажи лиш мені краще ось яку річ, командире дивізії, — помовчавши, звернувся Серпілін до Артем’єва. — І ти, начальнику штабу, — обернувся він до Туманяна. — Ось ви два місяці в четверо своїх очей за німцем пильнували. Що він, на вашу думку, являє собою тепер? Що ви за ним помітили?
— Усе, що помічали, доповідали, товаришу командуючий, — спантеличено одказав Туманян.
— Усе, що доповідали, читали. Або я, або ж Бойко. Ви про те, чого не доповідали, скажіть. Перед зимовим наступом ви теж півтора місяця стояли на передньому краї. І тепер стояли. Який він зараз, німець? Такий самий, як той, осінній, чи ні?