— У мене мати залишилась у Гродно в перший день війни, — сказав Артем’єв. — Разом з племінницею. Вам ад’ютант ваш, Синцов, не казав? Це його дочка там залишилась. Він до війни з моєю покійною сестрою був одружений.
— Я казав комдивові: разом шукатимемо І Як це так — свою матір загубити? — мовив Туманян з якоюсь особливо гіркою і чіпкою силою прив’язаності до свого роду, яка в крові у вірмен.
Артем’єв промовчав, і Серпілін теж нічого не відповів.
Хіба скажеш — хто тепер живий і хто помер там, за німецькою лінією фронту, яку завтра вранці будемо нарешті проламувати!
Не відповівши Туманяну, сказав про себе:
— А моє перше поле бою — тепер рукою подати, на околиці Могильова…
І, сказавши це, подумав, як багато людей у його армії починали війну тут, у Білорусії. І Туманян, виявляється, починав під Гродно. І начальник штабу Бойко розповідав про себе, що прийняв тоді полк після загибелі командира під Домачевом, на південь від Бреста. І командуючий артилерією Маргіані згадував, як підривав тоді свої стодвадцятидвохміліметрові гаубиці під Слонімом, не міг переправити їх через річку Щару. І Синцов був під Могильовом. І лікарка його теж була… «Так, — з раптовим спалахом люті до німців подумав Серпілін про завтрашній наступ, — вважали тоді, що нас уже немає: стерли на порох, проїхали по нас — і немає нас! А ми — ось вони!»
— Пора до себе. — Він поставив на блюдечко другу, недопиту склянку чаю. І, вже вставши, спитав Туманяна: — Як тут у вас Євстигнєєв себе показав?
— Як доповідав вам, до оперативного відділу зарахували. Може, хочете його побачити? Він тут поруч, за п’ять хвилин знайдемо!
— Не для того спитав. — Серпіліну не сподобалась готовність Туманяна шукати Євстигнєєва. — Як показав себе? Не шкодуєте, що погодилися взяти?
— Показати себе не встиг, — сказав Артем’єв. — Нагоди не було. На думку начальника штабу, служить справно. А я поки що не стикався.
— Одразу як прибув, просив мене в полкову розвідку його послати, — вичікувально сказав Туманян.
— Ну й що? — спитав Серпілін.
— Поки що вільного місця немає, але просив. — Сказано було з надією, що Серпілін сам дасть зрозуміти, як повестися з його колишнім ад’ютантом.
А Серпілін ніби й не почув цієї інтонації в голосі Туманяна. Потис обом руки й поїхав.
Дорогою із сто одинадцятої Серпілін усе думав про людей, з якими щойно розстався.
Туманян мав погану звичку надто квапливо казати начальству «єсть», але слів на вітер не кидав: те, що обіцяв, неодмінно виконував. І хоч був самолюбивий і не байдужий до заохочень, заробляв їх чесно, доповідав без перебільшень. І з посади начальника штабу, зважаючи на його впертість і волю, на думку Серпіліна, з часом міг бути висунутий на командира дивізії.
В Артем’єві Серпілін цінував досвід, поєднаний з молодістю. Багато встиг. За плечима й академія, й штабна робота, й полк, і вже другий рік дивізією командує. А років усього — тридцять два! За віком може ще двадцять п’ять років служити і просуватися. Війна, — хоч Ольга Іванівна і вважає, що гріх про це каркати, — все ж таки навряд чи остання. А коли так, треба частіше думати про тих, у кого більше років попереду!
Дорога йшла лісом, потім вихоплювалась на відкрите місце. На виїзді з лісу, біля шлагбаума, стояв віліс; з нього вискочив офіцер і, вимахуючи руками, сперечався з автоматником. Режим пересування по дорогах був суворо регламентований. Кожній частині видали дуже обмежену кількість перепусток на машини. Перепустки були різні: для одних доріг одні, для інших — інші, щоб ніде не виникало помітного для німців скупчення.
Удень по всій смузі армії мало пересуватися не більше машин, ніж два місяці тому, а решта — тільки вночі! Кузьмич, треба віддати йому належне, мотався по дорогах від ранку до вечора і порядок навів зразковий.
Під’їхавши ближче до шлагбаума, Серпілін наказав водію Гудкову загальмувати і, скоса глянувши праворуч до лісу, помітив, що під деревами вже стоять загнані туди машини — чийсь штабний автобус і дві емки.
— Підійдіть до мене! — висунувшись з віліса, гукнув Серпілін офіцерові. Той, усе ще не помітивши начальства, запально лаяв сержанта, що вперто стояв перед ним з автоматом напоготові. — Підійдіть сюди, чуєте, що вам кажуть?
Обернувшись і побачивши генерала, офіцер підбіг. Це був високий на зріст майор з багровим від люті обличчям, у танкістському шоломі й напнутій поверх комбінезона плащ-палатці.
— Інженер-майор Булигін, помпотех сто восьмої окремої танкової бригади, — відрекомендувався він, не забувши при цьому одрапортувати, що їхня бригада не просто бригада, а гвардійська, червонопрапорна ордена Олександра Невського, Карачевська!