А коли за прокурором зачинилися двері, пригадав нараз, як узимку сорок третього, саме в той перший день, коли він приступав до обов’язків начальника штабу армії, Батюк у його присутності теж не затвердив смертного вироку.
Довго тримав папір перед очима і, ніби раптом вичитав у ньому щось нове, спитав тодішнього їхнього прокурора Полознєва: «Як гадаєш, Полознєв, якщо залишимо його жити, він ще одного фашиста вбити може?..»
Підвівшись із-за столу і пройшовши кілька кроків туди й сюди по тісному німецькому будиночку, Серпілін подзвонив по телефону Бойкові.
— Григорію Герасимовичу, йду до тебе… Тим краще, що він у тебе. Бойко сказав, що в нього зараз командуючий артилерією армії.
Серпілін, надівши кашкета і наказавши Синцову залишитися тут і чергувати біля телефону, пішов до Бойка.
В лісі було прохолодно, і Серпілін, поки йшов, принюхувався до лісової вогкості. Небо, що видніло поміж верхів’ями дерев, було сіре, низьке, рівне, без просвітів.
Погода, як завжди на війні, плануванню не піддавалась і постійно турбувала Серпіліна.
Бойко наказав спорудити для себе маленький бліндажик — спав там, а працював у великому, подвійному наметі. Він любив працювати вільно і за будь-яких умов намагався захопити собі робоче приміщення якнайбільше і привести його до ладу. Просторе приміщення потрібне було ще й тому, що Серпілін звичайно не викликав начальника штабу до себе, а сам ходив працювати до нього, вважаючи це кориснішим для справи і економним у часі.
Побачив такий порядок роботи в штабі фронту в Рокоссовського і відтоді запровадив у себе. А тепер виявилось, що не він один наслідував хороший приклад. Батюк також до свого начальника штабу працювати ходить. Раніш, бувало, тільки заглядав подивитись на обстановку, а тепер, видно, за систему взяв.
Коли Серпілін увійшов у намет, Бойко і командуючий артилерією генерал Маргіані стояли над Бойковим робочим столом, де на всю довжину було розгорнуто схему.
Обидва випростались назустріч Серпіліну, і Бойко майже сягнув головою брезенту. «Ох і вигнався дядько!» — вже вкотре подумав Серпілін, вдоволено дивлячись на Бойка, на його дуже високу, але пропорційно широку в плечах, атлетичну постать, на біляву, кучеряву, гордовито посаджену голову. А от Бойкове обличчя, правильне й гарне, було з тих, яких вродливими не називають; цьому перешкоджає вираз сили, який панує на таких обличчях і змушує забувати про все інше.
Маргіані, худорлявий і теж досить високий, тепер, коли Бойко випростався на весь зріст, здавався поряд з ним низеньким. Бойко взагалі мав звичку випростуватись, ніби аршин проковтнув. І коли доповідав начальству, і коли йому доповідали підлеглі, випростувався однаково, це в нього було в крові. І спав також випроставшись. Чи то хазяйське ліжко десь на селі, чи розкладне, яке возив з собою, все одно ординарець прилаштовував табуретку, щоб усі сто дев’яносто п’ять сантиметрів начальника, який не згинався навіть уві сні, могли вміститися по прямій.
Серпілін не став запитувати, чим вони займалися; підійшовши до столу між Бойком і Маргіані, котрі розступилися, побачив, що схема була та сама, яку він і сподівався побачити, — план артилерійського наступу.
Як і в кожному складному воєнному завданні, в переміщенні артилерії слідом за наступаючою піхотою була своя діалектика; недарма кажуть: «Вогнем і колесами».
З одного боку розвиток бою вимагав постійної підтримки вогнем артилерії. А з другого боку, якщо, задовольняючи ці запити, безперервно супроводжувати піхоту вогнем на щораз більшу дальність, з тих самих позицій, не переміщуючи артилерії, можна врешті дійти до граничної дальності й залишити піхоту взагалі без підтримки.
Враховуючи і те, й друге, доводилося складати для наступу такий графік, за яким, поки одні артилерійські полки не переставали бити зі старих позицій, другі пересувалися вперед, а треті готувались до переміщення. Все це й було показано на тій схемі, яку дивились Бойко з командуючим артилерією.
— А це той полк, що в тебе на зрубах стоїть? — спитав Серпілін, побачивши на схемі артилерійські позиції, від яких не тягнувся пунктир дальшого руху.
— Той самий, — сказав Маргіані.
Артилерійський полк, про який ішла мова, був посаджений просто в болото. Зробили зруби, забучили камінням, і на ті зруби поставили гармати. Все це зроблено нишком, ночами, за якусь тисячу метрів від передової.
Цей полк мав відкрити несподіваний і нищівний вогонь з найкоротшої дистанції. А потім протягом усієї першої доби збільшувати дальність вогню скільки буде змоги, не зрушуючи з місця; витягти звідти, з болота, важкі гармати було зовсім не просто.