— Блінова я ще раз послав, — мовив Бойко, — особисто перевірити звідти, з вашого спостережного пункту, на чутність і надійність весь ваш зв’язок з командирами корпусів, щоб нам якнайменше довелося дублювати.
— Це добре, дякую, — схвалив Серпілін.
Бойко був справжній фанатик безперебійного зв’язку, вимотував жили у зв’язківців, вимагав з них нещадно, але й допомагав їм усім, чим тільки міг. «Що таке штаб без зв’язку? — любив говорити він. — Відрубана голова. Очима ще кліпає, а не бачить. Руки-ноги ще дригаються, а вже не живуть».
— Думаю, як усе буде гаразд, раніше лягти сьогодні, — сказав Серпілін. — Одразу, як підсумкове донесення підпишемо. Ще невідомо, скільки потім спати доведеться…
Вони обидва почули, що під’їздять машини, і вийшли з намету зустрічати.
Машин було дві. Відкритий віліс командуючого фронтом і емка-всюдихід з двома ведучими осями, на якій, віддаючи їй перевагу перед вілісами, їздив Львов.
З віліса виліз Батюк у польовому кашкеті і в напнутій поверх кітеля плащ-палатці. Слідом за ним із заднього сидіння вилізли його незмінний супутник, котрого він завжди возив з собою відтоді, як прийняв фронт, заступник начальника оперативного управління полковник Ланськой і генерал Кузьмич. «Он як! Навіть до свого віліса сьогодні Кузьмича забрав», — подумав Серпілін, вітаючись із командуючим фронтом.
З емки виліз Львов і накульгуючи пішов до Батюка, який уже встиг привітатися з Серпіліним та Бойком. На хвилину запала мовчанка, ніби всі, що стояли тут, у лісі, перед наметом, не знали, що їм тепер робити. Хто його знає, чому такі надто завантажені люди раптом здатні на таке марнування часу? Може, саме тому, що всі вони так довго були надто завантажені і стільки всього переговорили за останні дні, що вже й говорити майже не лишалося сил. Лишалося тільки чекати завтрашнього ранку, коли почнеться те, задля чого всі вони стільки працювали.
— Ось закульгав у нас, — кивнув на Львова Батюк. — Ледве ходить сьогодні.
— Може, нашого хірурга викликати? — спитав Серпілін.
— Забив ногу. Не зважайте, — сказав Львов.
— Не забив, а зв’язки розтягнув, — поправив Батюк. — Хірург учора дивився й мені доповідав, що в інший час і іншу людину поклав би на тиждень, не дозволив би ходити.
— Облишмо це, — сказав Львов з якоюсь сердитою ніяковістю, за якою відчувалося, що він не лише не любить, а й не вміє говорити про себе; не звик до того, що в нього, як і в кожної іншої людини, може щось боліти і хтось, окрім нього, та ще вголос, може обговорювати це питання.
Він ступив три кроки, обійшовши ззаду Батюка, з таким застиглим обличчям, що було зрозуміло: інший на його місці скреготав би зубами від болю.
— Заїхали до вас ненадовго, — сказав Батюк. — Од вас — до сусіда праворуч. Все-таки як-не-як хоч його й пограбовано на вашу користь, але і йому воювати. Про все, що до цього у вас бачили, раніше розмови були. А сьогодні, по ходу справи, вказівки ось, — він кивнув на Кузьмича, — соратникові Фрунзе в дорозі дав; він тобі їх доповість. Серйозне попередження одне, ще раз тобі особисто повторюю, — звернувся Батюк до Серпіліна, набравши серйозного вигляду. — Райони зосередження для двох танкових бригад трохи далеченько від вихідних. Попереджав тебе своєчасно, а ти на своєму наполіг, — мовляв, іншого місця не знайшли! Ще раз звертаю твою увагу. Не дай боже, своєчасно на вихідні позиції не прибудуть, запізняться підтримати піхоту — нарікай на себе.
— Ясно, товаришу командуючий.
— Що тобі ясно? — похмуро спитав Батюк.
— Ясно, що взяв на себе відповідальність за це. Зробимо все своєчасно, відповідно до своїх розрахунків.
Батюк сердито подивився на Серпіліна, мабуть, чекав іншої відповіді, але стримався. Чи то так стомився за ці дні, що не було сил сердитись, чи то збирав гнів на завтра. Хоч би як добре пішли справи, а для гніву протягом дня бою приводи все одно будуть.
— Запрошуємо пообідати, товаришу командуючий, — звернувся Серпілін.
— А це довго? — спитав Батюк.
— Тридцять хвилин, якщо поспішаєте.
— Коли так, згодні. Хотіли б не поспішати, але поспішаємо. Де у вас руки помити?
Начальникові їдальні Військової ради було наказано поставити до приборів склянки, а на стіл, крім звичайного хлібного квасу, який завжди був у нього, — пляшку коньяку. Командуючий фронтом звичайно не пив за обідом ні вдома, ні в гостях, а коли й пив, то коньяк.
— Як це розуміти? — спитав Батюк, перший сідаючи до столу й показуючи на коньяк. — Пропонується випити? А за що? Поки що нічим не відзначились. Ні ви, ні ми з членом Військової ради, — кивнув він на Львова.