— Можемо забрати, щоб очей не муляв, — мовив Серпілін.
— Коли вже поставив, пізно забирати, — згодився Батюк. — Що попереду — там побачимо, кому і які будуть салюти. А позаду, як не лічи, три роки війни. Як би за цей час не картали один одного згори вниз — уголос, а знизу вгору — подумки, а все-таки три роки провоювали, бліцкріг у німців довгий вийшов. Є причина випити. Тим більше відволог сьогодні. Місця все-таки болотисті, і літо вологе. Тільки вже як пити, то всім, — обернувся він до Львова.
Той мовчки кивнув, потягнувся до пляшки, налив собі чверть склянки і передав пляшку Батюкові.
— А ви, я бачу, зовсім хворий сьогодні, — вимовив Батюк так, наче йому приємно було згадувати про нездужання Львова.
Серпілін глянув на Львова. Його худорляве трикутне обличчя з темними мішками під очима було виснажене втомою і справді мало нездоровий вигляд. Ще більш нездоровий, ніж звичайно.
Поки інші слідом за Львовим та Батюком наливали собі коньяк, а подавальниця Фрося ставила на стіл закуску — оселедець з вінегретом, — Батюк, тримаючи в руці склянку з коньяком, налиту трохи вище, ніж у Львова, заговорив про те, що вчора на півночі перейшов у наступ ще один фронт. І перше оперативне зведення хороше.
Фронт, про який заговорив Батюк, був той самий, де він майже рік пробув заступником командуючого, перш ніж його перекинули на південь командувати гвардійською армією.
— Застоялися там люди. Поки я там був, коли не брати до уваги невеликих операцій, майже весь час стояли. Як у такій обстановці себе виявиш, при всьому своєму бажанні? Ну що? Хто три роки відвоював і живий — тим і далі бажаю. А хто неживий — пером земля! — мовив Батюк і, обвівши всіх поглядом, випив.
Львов теж випив, байдуже, мов ліки. Випили й інші.
— Хто його знав, що перший кордон, на який знову вийдемо, всупереч сподіванням, виявиться румунський, а другий — фінський? Спочатку на півдні, тепер на півночі… — сказав Батюк і змовк.
Якби договорив він до кінця те, що було на думці, лишалося сказати: тепер черга за нами. Але він промовчав, не захотів уголос говорити про те, що чекало їх усіх попереду і що існувало в їхній свідомості так невідворотно й близько, що навіть час відлічувався вже спереду назад: лічили, скільки його ще лишилось до тієї умовної миті «Ч», коли все почнеться.
— Лічимо до цього і після цього, як до і після різдва Христового, — пожартував днями Серпілін.
Подавальниця Фрося принесла й поставила перед кожним по вінця налиті тарілки вермішельного супу із шматками курки в ньому.
— А що після цього? — спитав Батюк, звівши на неї очі.
— Що забажаєте — котлети чи бефстроганов.
— Нічого більше не забажаємо. Суп твій з’їмо, куру погриземо, кому що вділила, і поїдемо. А чаю в сусіда поп’ємо, щоб не ображався. Як? — обернувся Батюк до Львова.
Той кивнув.
Серпілін згадав, як минулого разу Львов наказав під час обіду своєму порученцю принести щось з машини, і як той приніс і віддав йому згорток у пергаментному папері, і як Львов діставав звідти якісь свої дієтичні капустяні котлетки: їв сам і пропонував іншим. Зараз він нікого не покликав, котлетки на столі не з’явились. Їв те саме, що й інші.
— Маскування у вас непогано поставлене. До кінця витримали порядок, — похвалив Батюк за супом. — І дисципліна руху на дорогах на висоті. Це соратник Фрунзе тут такі суворі порядки навів? — кивнув Батюк на Кузьмича, звертаючись до Серпіліна.
— Справді, Іван Васильович доклав чимало зусиль, — озвався Серпілін, радіючи, що спільна поїздка з Батюком, як видно, не вилізла Кузьмичеві боком.
— Порядки страшенно суворі, — всміхнувся Батюк і знову кивнув на Кузьмича. — Хотів був нас із членом Військової ради в одну машину зселити. А як нас зселити? Я дихати люблю, з усіх боків одкритий їжджу.
А Ілля Борисович, як у машину, одразу на всі шиби закручується. Як нам разом? А з другого боку, у вас наказ по армії — поблизу передової не більше двох машин разом. Нічого не залишалося, як тільки генерала Кузьмича до себе взяти. Коли обіцяєте добре воювати, доводиться погоджуватися на ваші умови.
— Обіцяємо, товаришу командуючий, — сказав Бойко хоч і неголосно, але так серйозно, що всі мимоволі звернули увагу.
— А ми сьогодні з товаришем Львовим дошукалися, — звертаючись до Серпіліна, сказав Кузьмич, радіючи з загального доброго настрою за столом, — що тут, на Західному фронті, в двадцятому році сусідами з ним були.
Я двадцять дев’ятим імені Московського пролетаріату полком у начдива сім, у Сергєєва, командував, а він, — Кузьмич повів головою в бік Львова, — ліворуч від нас ішов, комісаром чотирнадцятої Залізної бригади. Майже до самої Варшави, можна сказати, поруч ішли. І назад, правда, понад сто верст котилися. Чого на війні не буває!