— Коли б не Тухачевський, не котилися б, — коротко й гнівно сказав Львов. Сказав, наче вистрелив.
За столом запала тиша. Здавалося, Львов скаже зараз щось іще, таке саме холодне й різке, але він нічого більше не сказав, а, притримуючи лівою рукою курячу ніжку, обгорнувши її кінчик клаптиком лінійованого паперу, з нагоди гостей нарізаного з зошитів замість серветок, зрізував з неї м’ясо маленьким складаним ножем, якого він дістав з кишені.
Від середини 1937 року Тухачевського вважали зрадником і до цього вже звикли. Та чим довше тривала війна, тим менше в армії любили говорити на ці теми. Вони все далі відсувалися кудись чи то в минуле, чи то вбік. І від раптових слів Львова всім стало ніяково.
— А ти де був тоді? Здається, на Перекопі? — порушивши мовчанку, звернувся Батюк до Серпіліна.
— У північній Таврії і на Перекопі, полком командував, — відповів Серпілін.
Йому здалося, що, добре знаючи, де він на той час був, Батюк навмисне запитав про це після слів Львова.
Він подивився на Львова — все ще тримає папірцем, щоб до пальців не прилипло, і струже своїм складаним ножем курку…
— Я тоді з тифом лежав, — сказав Батюк. — Перша Кінна з Західного Бугу на Каховку пішла, а я як дурень — з тифом.
Він устав, так і не давши Львову достругати свою курку.
— Якщо запитань немає, поїхали. — Батюк застебнув верхній гаплик на кітелі і розгладив пальцями вуса.
— Товаришу командуючий, є невідкладне запитання, — сказав Серпілін; вія пам’ятав, що запитання треба поставити якнайшвидше, але чекав, поки скінчиться обід.
— Яке?
— Може, пройдемо до начальника штабу? Хотів би на карті…
— Давай тут, — сказав Батюк. — Я твою карту напам’ять знаю. Слухаю.
Серпілін почав з того, що авіатори сьогодні ще раз підтвердили пункт розташування штабу німецького армійського корпусу.
— Тобі ще раз підтвердили, а мені ще не доповідали, — ревниво мовив Батюк.
— Це в моїй смузі, — сказав Серпілін. — А вас на місці не було.
— Гаразд, повернемося — з’ясуємо, чому такі речі тобі раніше за мене доповідають, — погрозив Батюк. — Яке твоє запитання? Хочеш, щоб ударили по цьому штабу?
— Так.
— Ударимо.
З виразу його обличчя було видно, що він має намір зараз же їхати. А Серпіліну треба було висловити йому найскладніше.
— У нас є пропозиція і прохання, — сказав він.
— Прохання?
На невдоволеному обличчі Батюка можна було прочитати той докір, якого Серпілін наперед чекав: «Скільки тобі дали, всіх сусідів роздягли, щоб тобі дати! Самих себе роздягли, фронтових резервів в обріз лишили — все тобі! Які ще в тебе прохання?»
Та Серпілін усе одно сказав те, що збирався: про далекобійний артилерійський полк, що прибув у розпорядження фронту, і про необхідність тимчасово підпорядкувати його армії для удару по штабу німецького армійського корпусу.
Поки Серпілін говорив усе це, Батюк поступово багровів. Стримував себе, але не стримав.
— Не дам! — одрубав він і, надівши на голову кашкета, що до цього тримав у руках, смикнув його за козирок, насунувши на чоло.
— Товаришу командуючий, дозвольте… — почав було Серпілін.
— Не дозволю! Зовсім знахабніли. Думаєте, одна ваша армія на весь фронт? Посилали їм, посилали, як у ненаситну прірву, чого тільки не дали! А йому ще треба! Полк, розумієш, до мене вчора прийшов! Учора прийшов, а сьогодні вже тобі його віддай? А звідки вам відомо, що до нас той полк прийшов? Хто вас про це сповістив? Чи не ти, Ланськой, повідомив їх? — спитав Батюк, обернувшись до полковника, що стояв позад нього.
— Оперативне управління ні про що нікого не повідомляло, товаришу командуючий, — сказав полковник. — Прибуття резервів із Ставки головного командування за положенням суворо таємне.
— Для кого таємне, а для кого й ні! Для них, виходить, не таємне. — Батюк уже пішов до машини, але на ходу обернувся й сказав — По суті, треба б ще спитати — звідки про це знаєте?
— А може, й справді треба спитати, — сухо озвався Львов, який до того мовчав.
— Треба б, та немає бажання, — махнув рукою Батюк. — Все одно начальники сухими з води вийдуть, а якийсь стрілочник винний залишиться. Не хочу поганитися перед самим наступом, а то спитав би. А полку не дам, і не думай! — ще раз повторив він.
І коли повторив оте «не дам» удруге, Серпілін подумав: «Батюку все-таки запала в голову думка, що полк просять для діла. Але в тому стані гніву й навіть образи на Серпіліна, в якому він зараз перебував, не міг дати ходу цій здоровій думці.