А тут саме Кузьмич надіслав листа. Дістав після Сталінграда й госпіталю звання генерал-лейтенанта і сам напросився на цю посаду. І Серпілін узяв. Точніше, не взяв, а дав зрозуміти, що згодиться. І коли запитали — підтвердив. І не каявся в тому. Кузьмич був людиною самовідданою й сумлінною. В чому виникала потреба, те й робив. А взагалі, по суті кажучи, був у штабі армії генералом для доручень, хоч такої посади немає і не передбачено.
Коли Серпілін тимчасово вибув з ладу, ні в кого не виникало думки, що командувати за нього армією може Кузьмич. Кандидатура була одна — Бойко. Навіть і питання ні про кого іншого не стояло.
І сам Бойко, відчуваючи свою молодість, силу, здібності й розуміючи, що тільки він є й буде першим заступником командуючого, ставився до Кузьмича навіть при своїй крутій вдачі, можна вважати, дбайливо. Не ображаючи старого, зумів поставити себе з ним правильно не лише в присутності Серпіліна, а й за його відсутністю, поки виконував обов’язки командарма. Про це сам Кузьмич, за своєю природженою справедливістю, поспішив сказати Серпіліну в перші ж дні після приїзду.
— Чомусь Захаров про себе знати не дає, — згадав Серпілін, коли Кузьмич пішов. — Зранку у військах і жодного разу не подзвонив.
— Бродить там десь по передньому краю і ще не знає, що Львов уже поїхав, — сказав Бойко. — Як дізнається — повернеться. А я, — додав він, помовчавши, — хоч про нього всяке кажуть, все одно поважаю Львова. Довелось і з начальником штабу фронту про це говорити, і з начальником штабу тилу — Львов жодному ешелону не дав повз нас до сусідів проїхати. Що нам — те нам, нікому не віддав! А охочі урвати були. Сидів на постачанні фронту дні і ночі. І що ми тепер стільки заправок боєкомплектів і добових видач маємо, коли хочете знати, заслуга Львова.
Серпілін промовчав. Згадав сьогоднішнє стомлене обличчя Львова і подумав: «Звісно, і його заслуга, й чимала, певно. Подобається чи не подобається тобі людина, а треба бути до неї справедливим, тим більше на війні».
Попрацювавши з Бойком ще близько години і сказавши йому, що повернеться о двадцять другій тридцять, Серпілін пішов до себе.
Робочий день почався рано — з п’ятої ранку — і тривав понад чотирнадцять годин, а справ лишалося ще багато. Він наказав з’єднати себе з двома командирами корпусів, щоб доповіли про виправлення недоробок, які він помітив сьогодні під час поїздки. Потім вислухав начальника інженерної служби армії, або, як це по-старому звалося, начальника інженерів полковника Соловйова, котрого викликав з цього самого приводу. Соловйов був військовим інженером ще в першу світову війну і не належав до числа тих, хто поспішає доповісти, що в нього все гаразд. Усе, що було заплановано зробити до початку наступу, він зробив; зробив ще й більше цього з власної ініціативи. І недоробки, на які звернув його увагу Серпілін, також виправив. Але сам усе ще залишався невдоволений інженерним постачанням наступної ітерації і після доповіді, вже виходячи, не втримався, наказав:
— Нам би ще три доби, товаришу командуючий… Або хоча б дві.
— Ти ба, чого захотів, — усміхнувся Серпілін. — Тепер нам не трьох діб, а трьох годин сам господь не додасть.
Після начальника інженерів з’явився начальник розвідвідділу. Про те, що вночі у тилу в німців було помічено багато вибухів, повідомляла й артилерійська звукометрична розвідка, і авіатори-нічники, які засікли понад десяток пожеж. Але зараз начальник розвідвідділу прийшов з картою, на якій він, згідно з останніми даними, що надійшли зі штабу партизанського руху, позначив у смузі майбутнього наступу армії всі пункти, де минулої ночі було вчинено диверсії на залізницях у тилу в німців.
— Надрізали їм уже вени, — сказав начальник розвідвідділу, людина молода й схильна до образних висловів. — А нинішньої ночі розітнуть їм увесь рух — ні туди ні сюди!
— Ну, весь не весь, — мовив Серпілін. — На війні ж воно так: один розтинає, другий лагодить. Так у нас, так і в німців. Та коли в такий спосіб скоротять у них хоча б на третину пропускну спроможність залізниць — величезне діло зроблять! Навіть важко мені визначити міру нашої вдячності товаришам партизанам!
Відпускаючи розвідника, подивився на нього повільним поглядом. Так уже воно звичайно буває перед початком операції — востаннє дивляться таким поглядом різні начальники, кожний на свого розвідника, і думають: скільки процентів його передбачень справдиться і скільки ні? І з якими допусками ти на них поклався? Якою була міра твоєї віри й невіри в тому остаточному сплаві розрахунку і риску, що закладений у плані кожної операції.