Розвідник витримав повільний погляд Серпіліяа і не став раптом висловлювати різні додаткові міркування, на які тягне в таких випадках не впевнених у собі людей.
Витримав погляд і, все ще радий з того, що дізнався від партизанів, підвівся з місця й стенувся, мов качка, — молодий, повненький і веселий.
Відпустивши його, Серпілін подзвонив командуючому повітряною армією, з яким колись навчався на командному факультеті Академії Фрунзе.
— Як, тезко, — спитав Серпілін по телефону (командуючого повітряною армією також звали Федором), — що чути в Костіна? Чи не змінив він своїх намірів?
Костін за розробленою для наступу кодовою таблицею, був псевдонім командуючого дальньою бомбардувальною авіацією.
— Не змінив. І навряд чи вже змінить.
Працюватиме, — відповів командуючий повітряною армією.
— І в тебе всі здорові, ніхто не захворів?
— У мене всі здорові, хворіти не звикли, — всміхнувся по телефону авіатор. — До скорого побачення…
Уже подзвонивши, Серпілін подумки вилаяв себе за це.
Дзвінок до авіаторів — зайвий дзвінок, — а все-таки не втримався, подзвонив! Нічого не попишеш. Чим ближче до бою, тим дужче непокоїшся. І як не тримай себе в руках, усе одно цей внутрішній неспокій знайде справжній вихід лише завтра, в самому бою.
Серпілін подивився на годинника. Захаров усе ще не дзвонив. Мабуть, був у дорозі. До приходу Нікітіна лишалось кілька хвилин.
Серпілін оглянув робочий стіл. Хоч як це дивно, на ньому нічого не залишилось. Усе, що на цей час намічено зробити, було вже зроблено. «А взагалі війна в голові вміщується, тільки коли її частинами береш, — подумав Серпілін, стомлено заводячи обидві руки за голову й кількома рухами — туди й сюди — пробуючи, а чи не болить зламана ключиця. — Спершу про одне подумаєш, потім про друге, потім про третє, потім про четверте. І отак день у день, рік у рік мозок забитий усім цим — то одним, то другим, то третім, одне за одне чіпляється, одне одного рухає… А якби взяти все пережите та про все одразу подумати: що воно таке, війна, з чого складається? Голова трісне! Ніякі обручі не вдержать».
— Заходь, — сказав він назустріч полковникові Нікітіну, котрий з’явився на дверях будиночка. — Сідай.
Розповідай, які в тебе таємниці.
— Можу й стоячи доповісти, товаришу командуючий.
Таємниці в мене недовгі, на три хвилини, — сказав начальник особливого відділу — так його за звичкою в думках називав Серпілін, хоч особливі відділи ще минулого року були перейменовані в «Смерш».
— Нічого, не поспішай, — мовив Серпілін, — хто-хто, а ти мене рідко турбуєш. Не пригадаю, коли й був…
Поки полковник Нікітін, на вигляд молодий, а насправді зовсім не такий уже й молодий, гарний блондин, присував собі табуретку й сідав навпроти, Серпілін, дивлячись на нього, подумав, що навряд Чи за всі два роки спільної служби з Нікітіним у них набереться хоч дві години розмови.
Людина мовчазна й холоднокровна, куди їй не слід, носа не стромляє, але й свої права пам’ятає. Таким і мав бути контррозвідник. У вічі не лізе, доповідає рідко, та й то здебільшого Захарову. Так уже заведено. Робить своє діло без зайвих слів, а вдаватися в деталі — як і що — немає підстав.
— Пробачте, товаришу командуючий, — з якимсь незвичним для нього виразом обличчя сказав Нікітін. — Може, вилаєте мене, що в такий день, але все-таки вирішив доповісти. Коли ви навесні сюди переміщалися, ви при мені сказали членові Військової ради, що дорого б дали, якби зустріли тут когось із тих, з ким у сорок першому з оточення йшли…
— Сказав. А що? — спитав Серпілін, у душі веселіючи від передчуття чогось іще не відомого, але хорошого. — Не тільки божі угодники в чудеса вірять, а й ми, військові люди. Яка ж війна без чудес?
— Чудо не чудо, — сказав Нікітін, — а нещодавно переправили до нас із Могильова одну людину, що працювала там по нашій лінії. Врахували помилки минулого, щоб, почавши територію визволяти, за браком інформації, не наламати дров, як інколи бувало з нами раніше, — не покарати тих, хто під виглядом служби в німців на нас працював.
— Це розумно. Немає гірше, як даремно загинути. — Серпілін згадав почуту ним узимку від Захарова розповідь, як у смузі їхньої армії вішали старшого поліцая, а він уже в зашморгу гукнув: «Хай живе Радянська влада!»
— Хотіли були, діставши інформацію, цього працівника назад повітрям перекинути, а потім передумали: ще підіб’ють, захоплять, почнуть за язик тягти… Вирішили перед початком операції не ризикувати, залишили в себе до визволення Могильова. А сьогодні він раптом до мене з ножем до горла: «Дайте змогу побачити командуючого, я з ним з оточення йшов…»