Серпілін прикинув — хто б це міг бути? — але стримався, не став запитувати за хвилину до того, як побачить саму людину.
— Можу ввести для впізнання, — всміхнувся Нікітін, так і не дочекавшись запитання, — в моїй емці сидить, з вашим ад’ютантом розмовляє.
— Ну що ж, уведи! — сказав Серпілін.
Нікітін вийшов з будиночка, а Серпілін устав і заходив туди-сюди. Він не був забобонний, але зустріч з одним із тих, з ким виходили тоді з-під Могильова, тепер, напередодні наступу на той самий Могильов, здавалася щасливою прикметою. І, побачивши за плечем Нікітіна обличчя людини, яку в думках давно поховав, він з дивовижною простотою подумав, що завтра все неодмінно піде так, як треба.
— Доброго здоров’я, товаришу командуючий, — висуваючись із-за плеча Нікітіна, що відступив убік, сказав цей знайомий чоловік з усе ще юним обличчям і кучерявим волоссям. Він тримав пілотку в лівій, притиснутій до тіла руці, мабуть, знявши її для того, щоб Серпілін одразу впізнав його по чуприні. — Капітан Ситін з’явився у ваше розпорядження.
— Здрастуй, Ситін. Обрадував. Навіть не віриться…
— Самому не віриться, товаришу командуючий.
Серпілін ступив до нього, обняв і, відхилившись, подивився йому в обличчя так, наче там могло бути написано все, що сталося з ним за три роки.
Проте на обличчі його якраз і не було нічого написано. Це неправда, що на обличчі завжди все написано.
Просто минають роки, і люди стають старшими. А цей навіть і старшим не став — такий самий, як і того райку, коли, переправившись через Дніпро, йшли лісом і зустріли уповноваженого особливого відділу 527-го полку капітана Ситіна і старшину Ковальчука з групою бійців і прапором дивізії.
Старшина Ковальчук потім так і проніс крізь усе оточення на собі, під гімнастеркою, той прапор, а Ситін за тиждень до виходу був тяжко поранений міною в стегно.
День тягли його за собою і залишили непритомного вночі в глухому смоленському селі. «Йому погано», — сказав тоді, доповідаючи Серпіліну, старшина Ковальчук, який сам заніс Ситіна в хату. — Та вже ті жінки, товаришу комбриг, так його пожаліли, такий, кажуть, молоденький, кучерявенький! Може, все-таки виходять?»
Все-таки виходили!
— Значить, одразу впізнали мене, товаришу командуючий? — зрадів Ситін.
— А як тебе не впізнати? Тим більше, що той самий чубчик носиш.
— І чубчика голив, товаришу командуючий, і бороду відпускав, рідна мама не впізнала б!
— Перше його повідомлення знаєш яке було? — Серпілін обернувся до Нікітіна. — «Вийшло дев’ятнадцять чоловік, винесли прапор дивізії». Такого повідомлення, якщо його в оточенні зроблено, повік не забудеш. Навіть якби лисий, мов коліно, став, усе одно згадав би за таке повідомлення. Не знаю, як він у вас, а в мене молодець був.
— І в нас теж нівроку, — сказав Нікітін. І з того, як сказав, Серпілін зрозумів: Нікітіну приємно почути від цього похвалу людині зі свого відомства.
— Добре, що привів його до мене, — сказав Серпілін.
— Прошу дозволу йти, — сказав Нікітін; як людина досвідчена, одразу зрозумів, що було недоказано: дякую, а тепер залиш нас удвох!
Нікітін вийшов, а Серпілін показав рукою на табуретку по другий бік столу і, зіпершись на лікті, мовчки дивився на Ситіна.
— Скажи, Ситін, як там люди живуть?
— Живуть. А що їм ще лишається? — відповів Ситін.
Сказав так, наче раптом кинув у криницю камінь, глибоко, на всю глибочінь людського горя. Як живуть люди?
Після того як армія відступила, людям лишається одне — жити там, де їх залишили…
— Не образився на нас, коли залишили тебе пораненого?
— Не образився. Тільки коли опритомнів — страшно стало. А потім відлежав два місяці й зрозумів: жити лишаюся. А коли жити лишаюся, щось робити треба.
Документи відкопав і знову службу почав. Спочатку був начальником розвідки в партизанській бригаді. Потім поранили, на Велику землю вивезли, а звідти вже по лінії органів закинули для роботи в підпіллі. Спочатку в Орші, потім у Могильові.
— Сам зголосився, щоб знову закинули?
— Загалом сам. З одного боку, не хотів, а з другого — як туди не повернешся, коли там люди залишились? Могильовщину почнете визволяти, навіть по дрібницях побачите, як за всі ці роки народ старався! Один лише німецький зв’язок узяти — скільки тих стовпів із зв’язком поспилювали! Німці замість спиляного стовпа з найближчого лісу притягнуть дерево, тільки гілля обрубають, навіть кори не стешуть і встромлять поруч. Мине тиждень — знову спиляли! Вони знову ставлять… Самі десь побачите — стовп, а біля стовпа, мов гриби, шість або сім пеньків. Так і в усьому! Подивіться, які тут залізниці в німців у тилу — як охрімова свита, всі в латках! Ну, а німці, звісна річ, лютують. Іноді кажемо самі про себе: провели операцію без втрат! Ніби й правда, а все одно за кожну з них головами платили. Німці, якщо не вб’ють того, хто зробив, однаково вб’ють того, хто під руку потрапив.