Серпілін подивився на Ситіна і згадав те основне, що хотів сказати йому ще напочатку, але не сказав, захоплений ходом розмови.
— Зобов’язаний перед тобою відзвітувати.
Ситін здивовано поглянув на нього. В устах командуючого армією це був дивний початок.
— За прапор, який ви тоді винесли, — пояснив Серпілін. — До кінця його зберегли і здали згодом у штаб Західного фронту. Я після госпіталю порушував питання, щоб, оскільки ми з прапором вийшли, відновили нашу дивізію з тим самим номером. Тоді не прислухались: німець під Москвою був… А нещодавно з одного документа довідався, що знов є сто сімдесят шоста стрілецька. А коли сформували наново з тим самим номером, гадаю, що й наш прапор їй вручили. Написав туди, на Третій Український фронт, але поки що відповіді не маю, — скінчив він так, ніби вважав за свій обов’язок доповісти колишньому підлеглому все, що знав сам.
Та, власне, так воно й було — вважав.
У будиночок увійшов Захаров, одягнений не по-літньому — в напнутій поверх гімнастерки байковій, на хутрі безрукавці, — і з порога кинув:
— Зайшов по тебе. Бойко сказав, ти до нього збирався.
— Так, пора. — Серпілін підвівся з місця й потис руку Захарову. — Ще не бачилися з тобою. — І кивнув на Ситіна, що схопився з-за столу: — Ось капітан Ситін об’явився, з яким три роки тому з-під Могильова виходили.
— Нікітін заходив до мене, вже доповів, хто в тебе сидить. — Захаров привітався з Ситіним. — Якщо не закінчили розмови, з твого дозволу послухаю…
— Коли ти прийшов — закінчили, — сказав Серпілін. — І взагалі часу вже немає.
Він, не сідаючи, покрутив телефон і сказав, щоб зайшов Синцов.
— Синцова вже бачив?
— Так точно.
— Упізнали один одного?
— Упізнали.
— Забирай від мене Ситіна, — сказав Серпілін назустріч Синцову, що входив до будиночка, — організуй повечеряти і по чарці. Вважайте, що я при цьому присутній. І проведи, нехай їде. А сам о двадцять третій рівно зайдеш до мене.
Коли Ситін, відкозирявши і повернувшись на підборах, вийшов слідом за Синцовим, Серпілін подивився йому в спину й сказав:
— Хоч і в підпіллі був, а як повертатися через ліве плече, ще не забув. Вважали, що він пропав без вісті. Може, не пізно виправити — за те, що виніс прапор, дати орден?
— Чому піано? — сказав Захаров. — Від нас залежить!
— Як точно за законом — не наш.
— Зате в твоїй особі живого свідка — командарма — маємо. Скажемо Нікітіну, щоб нагородний листок писав, і включимо в перший же список.
— Гаразд. Нікітіну ти, може, скажеш?
— Можу я сказати.
— Ходімо до штабу, вже спізнюємося проти призначеного.
— А ти спізнися раз у житті! Зроби Бойкові таке свято. Він же любить, щоб усе в ажурі! А в нього зараз, як на гріх, не в ажурі — на останнє донесення чекає, щоб усе підсумувати, — з Кирпичниковим зв’язок урвався.
Понтонери почали в темряві зі своїм господарством пересуватися й десь зачепили… Зараз кругом дублюють.
— Це погано, — сказав Серпілін.
— Від Бойка вже всім і кожному перепало; можемо не добавляти, — всміхнувся Захаров. — А як тут у вас з начальством було — все тихо?
— Майже, — Серпілін розповів, як вийшло з артполком з резерву головного командування.
— Це ще добре, — зрадів Захаров, дізнавшись, що Батюк подзвонив Серпіліну про свою згоду. — Швидко переборов себе. Раніш він на це більше часу гаяв. Ну, а як Львов? Котлетками своїми частував?
— Сьогодні не частував. Навпаки, сам коньяку випив.
— Все-таки, виходить, не тільки ми хвилюємось, і в нього теж душа болить. Тільки біс її знає, де вона в нього є, в якомусь не в тому місці, що в усіх людей: ніяк її не намацаєш. Відверто кажучи, тікав од нього сьогодні, ховався у військах. Настрій такий: чисту білизну вдягти — і в бій! Не хотів, щоб зіпсували.
Коли Серпілін почув це, його раптом охопило відчуття важливості майбутнього бою, відчуття, яке часом відсовували кудись убік і він та й інші військові люди. І не воєнної важливості того бою, її вони відчували навіть у всіх дрібницях і деталях підготовки. Про воєнну важливість своєї справи вони пам’ятали. А то була інша важливість, ще більша — людська, вона нагадувала, що в них попереду не просто війна, а земля і люди, яких вони залишили колись.
Від думки про це Серпілін раптом відчув себе не тільки сильним усією тією силою, яка була в його готовій до наступу армії, а ще й винним перед тими людьми там.
Але як не дивно, це почуття своєї вини перед ними робило його зараз морально не слабшим, а сильнішим. Він відчував, що просто не зможе не виправдати їхніх великих і тривалих сподівань.