— І правильно, Костю, треба на завтра чисту білизну одягти, — сказав він Захарову, хоч, незважаючи на їхні близькі стосунки, ще ніколи не називав його так.
І той, відчувши його хвилювання, нічого не відповів, лиш мовчки й міцно, вище ліктя, стис йому руку, коли виходили з будиночка.
— Що це, чи не накрапає? — підвівши голову, спитав Серпілін.
— Мені теж, коли вилазив з машини, здалося. Вітер, листя шумить.
Вони вже підійшли до штабного намету, коли десь праворуч, дуже здалека, почувся гуркіт літаків.
Обидва зупинились і довго прислухалися, нічого не кажучи один одному.
Бойко, коли вони зайшли до намету, стояв біля столу й говорив по телефону.
— Все ясно. Зрозуміло! І вам бажаю того самого!
Він поклав трубку і, обернувшись до Серпіліна та Захарова, сказав:
— Від Костіна дзвонили. Дві його дивізії вже в повітрі. Пішли на цілі.
— Тепер, можна сказати, почали, — мовив Серпілін.
Розділ дев’ятнадцятий
Четверту добу наступу Серпілін зустрів на новому командному пункті, в лісі, де ще три дні тому був один із спостережних пунктів німців. У лісі стояв густий дух живиці, що йшов від обрубаних і посічених осколками сосен.
Але й цей новий командний пункт сьогодні мали змінити, поспішаючи за військами, що продовжували наступ.
Повернувшись сюди вночі і мертвим сном проспавши чотири години, Серпілін одержав донесення, що один з кинутих до Дніпра передових загонів переправився і захопив плацдарм.
Уночі командир корпусу й командир дивізії клялись і божилися, що на ранок зроблять це. І от зачепилися, виконали свою обіцянку.
Немає нічого кращого, як дізнатися від підлеглих, що виконали обіцяне. Коли б завжди так, війна була б легким ділом, тільки встигай дивитися на годинника. Та, на жаль, на війні далеко не все виходить за годинником і в інших, і в тебе самого!
Ті, хто перший стрибає через річку, завжди стрибають легко споряджені. Тепер усе і в німців, і в нас буде побудоване на виграші в часі. Підкинемо все потрібне, зуміємо підтримати вогнем — протримаються, не зуміємо — зіпхнуть.
Серпілін подзвонив командуючому повітряною армією і попросив узяти плацдарм під захист штурмової авіації.
Не підпускати до нього німців, особливо танків і самохідок. Авіатор пообіцяв послати штурмовики, але пізніше: місцевість поки що погано проглядається, над Дніпром ще висить нічний туман… «От вони в цьому тумані й перелізли», — схвально подумав Серпілін про тих перших, хто вже був там, попереду, за Дніпром. — Вони своє діло зробили, все інше залежить від нас…»
Він подзвонив Кирпичникову, командирові корпусу, зажадав, щоб той якнайскоріше йшов своїми головними силами вперед, до Дніпра, і сказав, що зараз сам приїде в корпус.
— Де ви? Там, де й учора?
— Поки що там, — сказав командир корпусу. «Шкода, що там», — хотілося сказати Серпіліну, та він стримався. Хоч воно й шкода, але завдання не в тому, щоб командир корпусу після твоїх докорів зірвався з місця. Суть у просуванні військ, а не в тому, щоб кожні п’ять хвилин стрибати зі своїм командним пунктом усе вперед і вперед. Інший іноді так далеко забереться, що без риску для життя до нього й не доїдеш. Але сам попереду, а війська його тупцюють на місці. Яка з того користь? А за твоїм власним планом дій, що затверджений нагорі і після цього став для тебе законом, передбачається захопити Могильов на кінець п’ятого дня операції. І, незважаючи на всі труднощі й затримки, особливо в перший день, ця можливість залишається ще реальною. Якщо не дозволимо скинути себе з перших плацдармів, а, навпаки, захопимо нові, за день підійдемо до Дніпра головними силами, а за ніч переправимось, — завтра надвечір можна бути в Могильові!
Серпілін узявся за трубку — дати перед від’їздом останні розпорядження Бойкові, але в цей час на дверях будиночка з’явився сам Бойко, вдягнений у дорогу; на плащі в нього були краплі дощу.
— Все ще мрячить?
— Не вщухає. Прийшов доповісти, що, згідно з планом, їду на нове місце. Зв’язок перевірено: начальник оперативного відділу вже там.
— А Захаров? — спитав Серпілін.
— О п’ятій годині поїхав до Вороніна. Все ще тупцюємо на місці.
Серпілін скривився. Він звечора знав, що на лівому фланзі, де наступав корпус Вороніна, сильний опір і, знав, що тупцюємо, та, хоч і скривився, тепер уже менше переживав за цю затримку. «Те, що німці затято б’ються на лівому фланзі, прямо навпроти Могильова, на ділі може бути навіть на краще, — подумав він. — Виходить, вони недооцінили можливості нашого удару на півночі, на правому фланзі. Тому ми там і вийшли вже до Дніпра. І саме там і вирішиться справа, якщо самі не зіпсуємо її зволіканням».