Але бронетранспортер позавчора застряв у болотистій заплаві річки Проні, і, хоч його витягли, Серпілін не хотів після цього з ним зв’язуватися.
Віліси один за одним вискочили з лісу й пішли на північ, уздовж річки Проні.
Дощ перестав, але ранок все одно був сірий. Над головою низько висіли хмари. Заплава, яку було добре видно згори, з рокадної дороги, що йшла вздовж колишніх німецьких позицій, болотиста й широка, майже на півтора кілометра, нагадувала про ті зусилля, яких довелося докласти, щоб подолати її в перший день наступу. Скрізь було видно сліди цих зусиль — не так бою, як саме зусиль. Вирв було багато, але майже всі старі, зарослі осокою, — сліди торішніх осінніх боїв, коли фронт спинився тут, на Проні. Свіжих вирв у заплаві майже не було: артилеристи не хибили, били без недольотів, просто по траншеях німців на узвишші. А німці, приголомшені нашою артпідготовкою, під час атаки майже не стріляли. Тільки згодом, коли піхота вже захопила й другу, й третю лінії траншей, німці почали бити окремими гарматами з глибини. А пізніше, надвечір, невдало бомбили переправу.
Ці сліди були свіжі, а все інше — старе. Зате слідів того, як тягли через заплаву артилерію, самохідки, танки, як вони грузли і як їх витягали, щитів і настилів, розтрощених на друзки колод і дощок — усього цього було предосить.
Тепер усе вже повитягали, всі колеса й гусениці пішли й поповзли далі. А в перший день, коли в поті й милі до самої ночі долали заплаву, хвилинами здавалося, що не встигнуть витягти, що техніка безнадійно відстане, так і не наздожене піхоти, яка рвонулася вперед.
Запізнення надолужували ще два дні, а точніше, два дні й дві ночі. В розпалі наступу люди, можна сказати, не живуть, лише воюють. Їдять і сплять — усе на ходу, коли прийдеться і де прийдеться.
Труднощі хоч-не-хоч, а змушують думати: чи правильне було від самого початку твоє рішення? Чи там ударив, де найкраще було вдарити?
Коли в перший день затримались на Проні, Серпілін теж думав про це. Труднощів подолання заплави повністю не врахували, але все інше оцінили правильно: напрям головного удару був для німців несподіваним — чекали на нього ближче до Могильова й тримали там щільнішу оборону. Далекобійний полк також випросили в Батюка недаремно. Влучили в точку — по штабу німецького корпусу. Серпілін, як тільки захопили той гай, послав туди разом з розвідником свого ад’ютанта — вдвох перевірити, стояв чи не стояв там штаб. Доповіли: стояв і відходив звідти поспіхом, навіть покинув деякі папери, хоч і не важливі. Прямі влучання і в бліндажі, і в штабні будиночки.
— Їдучи назад, зустріли машину з розвідвідділу фронту. Уточнювали в нас, як туди проїхати, — сказав Синцов.
— Он як! — усміхнувся Серпілін.
І коли Батюк, приїхавши в армію, мимохідь кинув: «Не обдурив мене, справді по штабу корпусу в перший день бив, а не по порожньому місцю», — не втримався, ущипливо відповів: «Так точно, товаришу командуючий. Найперше, як зайняли, перевірив це». — «А чому одразу не доповів?» — «Дізнався, що ви свого перевіряючого туди послали, не хотів позбавляти його приємності порадувати вас особистим повідомленням». — «Ох і лукавий у тебе характер, командарме», — сказав Батюк. Сказав без особливого зла; сам не любив, щоб йому наступали на ноги, і шанував це в підлеглих. Учора все глибше загрібали правою рукою. Там, на правому фланзі, до ранку першими форсували на широкому фронті другу річку — Басю, там-таки вчора надвечір вийшли до третьої — Рести і, в кількох місцях перескочивши її з ходу, пішли до Дніпра.
Кирпичников діяв особливо наполегливо, не затримувався. Де протаранював — там і йшов напролом своїми передовими загонами, водночас воюючи в себе в тилу з німцями, які ще не відступили. Один полк, котрий трохи застряв, сьогодні зранку був у нього ще на Басі, а передові загони вже на Дніпрі.
Рік тому Серпілін, мабуть, у такий день, як сьогодні, поїхав би не на правий фланг до Кирпичникова, де найглибше рвонулись уперед, а в лівофланговий корпус, що трохи відстав порівняно з іншим. Підганяв би, щоб вирівнювали фронт, не відставали. Це, звичайно, теж робилося.
А все-таки головним для Серпіліна було зараз інше: щоб Кирпичников вийшов за Дніпро, розширив плацдарми й дав можливість перекинути туди рухому групу, а за нею й інші війська.
Не обов’язково кожному корпусу наводити свої переправи. Якщо захопимо надійні плацдарми на півночі, можна потім перекантувати туди частину військ із півдня і пропустити їх на той берег через уже наведені переправи. І швидше, й без зайвих утрат.