— Потилицю чухаєш? — усміхнувся Серпілін. — Кому багато дано, з того багато й вимагається. В чому тобі відмовили? Ні в чому. Мостовий батальйон дали. Танковий батальйон долучили, самохідний полк з резерву — тобі!
Ціла штурмова дивізія на тебе працює — більше ні на кого. Маємо право й від тебе вимагати…
— А я полегкості не прошу, товаришу командуючий, — гонористо заперечив Кирпичников. — Думаю, як краще виконати.
— Що ж, думай, це корисно, — сказав Серпілін. — І нехай штаб твій подумає й графік складе, щоб усякий мотлох, який поки що на тому березі не потрібний, дороги не захарастив. А я тим часом у штаб подзвоню.
— Дозвольте вийти, товаришу командуючий? — спитав Кирпичников.
Серпілін кивнув. Розумів, що командир корпусу поспішає дати термінові розпорядження.
Кирпичников вийшов, а Серпілін з’єднався з Бойком.
Бойко доповів обстановку. В ній були неясності: між Басею, Рестою і Дніпром німці на одних напрямах відступали, на інших затято билися. Позаду наших частин, що прорвались, утворилося черезсмужжя. Проте навіть ця плутанина свідчила, що наступ набирає ходу.
Від своїх справ Бойко перейшов до сусідніх армій.
Сусід праворуч веде розвідку боєм, але німець перед ним поки що стоїть як укопаний, не відходить. Сусід ліворуч успішно наступає. Командуючий фронтом дзвонив звідти, питав Серпіліна, а дізнавшись, що він у дорозі, задовольнився розмовою з Бойком. Наказав передати командармові, що хоч головного удару завдає він, та коли б не вийшло так, що Могильов візьме сусід.
— Лаявся чи піддрочував? — спитав Серпілін.
— Як на мене, поки що друге. Та якщо не виконаємо завдання дня, буде й перше.
— Постараємося не дати йому цієї можливості, — усміхнувся в трубку Серпілін. І запитав, як справи з рухомою групою.
Бойко, який ніколи не пропускав нагоди дати зрозуміти, що про деякі речі йому зайве нагадувати, відповів, що все в русі й на шосту годину, як наказано, будуть там, де наказано. Із 111-ї дивізії взято полк Ільїна. Він також у русі.
— Віддайте письмовий наказ на ім’я танкістів, — сказав Серпілін.
— Уже готовий.
— Зазначте одразу не лише найближче, а й подальше завдання.
— Зазначено і найближче, й подальше.
— Поставте час введення в прорив завтра рівно о сьомій. І пошліть туди до них з цим наказом Дурдиєва.
Дурдиєв був заступником начальника розвідвідділу армії.
— Нехай чекає на мене там, приїду не пізніше вісімнадцятої й сам поговорю з виконавцями.
— Ясно, — сказав Бойко. — Де будете й коли повернетесь?
— Звідси до Миронова. Потім у рухому групу, до двадцятої години повернусь. Попередь, щоб і артилерист, і інженер були на місці. Одразу почнемо працювати йад завтрашнім днем. Де Захаров?
— У Миронова.
— Подзвонить — передай, що й я там буду. Нехай сам вирішує: чекати на мене чи далі їхати.
Кирпичников, як тільки розмова скінчилась, увійшов і запропонував пообідати: обід привезли.
— Рано. У Миронова пообідаю.
День випогодився, і Серпілін, вийшовши на повітря, раптом помітив, що для командного пункту обрано напрочуд гарне місце: за ним у зеленій заплаві тече річка, а на зритому окопами жовтому піщаному пагорбі, мов свічки, — молоді, стрункі сосни.
— Навіть шкода, що такий командний пункт незабаром кидати доведеться! — сказав Серпілін Кирпичникову й осміхнувся. — Коли обіцяєш, що вранці далеко за Дніпро підеш, мабуть, завтра і сам туди переїдеш?
Кирпичников поки що не обіцяв піти завтра вранці далеко за Дніпро, та що відповіси командармові?
— Так точно, товаришу командуючий. Приїздіть, зустрічатимемо вас за Дніпром.
Серпілін ще раз глибоко вдихнув запах сосен, і йому захотілося затриматись тут, пообідати, як запропонував Кирпичников. Але поява Синцова і майора з саперними сокирками на погонах стримала від спокуси.
— А ось і мостовик! — сказав він.
Маленький, чорнявий очкастий сапер гаркавою скоромовкою доповів, що він командир окремого двадцять дев’ятого понтонно-мостового батальйону майор Горелик, за наказом командуючого прибув.
— Що сам прибув — добре. З чим і вітаю, — мовив Серпілін, потискуючи руку саперові. — А от де ваш батальйон плентається? Сам-один, особисто, без нього мостів через Дніпро нам не наведеш?
— Ні, товаришу командуючий, не плентаємося, а рухаємось, як наказано. На рубіж Рести наказано вийти рівно на тринадцяту, маємо ще двадцять хвилин. — Майор одкотив рукав на порослій чорним волоссям руці й так сердито стукнув по скельцю пальцем, ніби вичитував Серпіліну за його несправедливість. — А он моя головна машина, — радісно додав він, показуючи рукою на вантажну машину з понтоном, що виповзала з-за повороту дороги.