— Виходить, навпаки, з випередженням, — сказав Серпілін. Йому сподобалось, як сміливо розмовляв з ним майор.
— Так точно, з випередженням, товаришу командуючий.
— Ну що ж, Олексію Миколайовичу, — звернувся Серпілін до Кирпичникова, — значить, надходить у твоє розпорядження майор Горелик зі своїм батальйоном.
Начальства, як бачу, не боїться, сподіваємося, що й Дніпра не злякається. І німецького вогню також. — І вже без усмішки, серйозно сказав саперові:— Командир корпусу віддасть вам усі необхідні накази, а від мене таку напутню пораду передайте вашим саперам: у найближчий час повинні бути на Дніпрі, до смерку — один міст, уранці — другий. Зробите — вся армія буде вдячна, не зробите — всю армію підведете!
— Зрозуміло, товаришу командуючий.
— А тепер поїхали, — сказав Серпілін.
— Дозвольте дізнатися про ваш маршрут, як поїдете? — спитав Кирпичников, підходячи до віліса.
— Поїду до Миронова. В його смузі — не твоя турбота, а в твоїй смузі — поїдемо, враховуючи твоє повідомлення про своє просування. Командирові корпусу звик вірити; ад’ютант на карті позначив, де ти, а де німець.
Путівець, яким поїхали від Кирпичникова до Миронова, петляв уздовж Рести і за півгодини вивів до другої переправи. Міст тут був меншої вантажопідйомності і кректав під колесами гармат.
Серпілін затримався біля переправи, підкликав командира артилерійського полку, з’ясував у нього, коли, з якого пункту вирушили і де наказано бути, і, задоволений відповіддю, поїхав далі.
Дорога, що спершу йшла вздовж берега, дедалі збочувала на захід, обгинаючи лісовий масив. Вдалині, праворуч, теж темнів ліс. Як за картою, лишалось уже небагато до того битого шляху, котрим, перейшовши Ресту, мала рухатись тализінська дивізія.
А дорога завертала дедалі праворуч, до лісу, що ледь мрів. Досі з півдня й з заходу чувся лише віддалений гуркіт артилерії. Аж ось долинули близькі й часті постріли з танкових гармат. Потім кілька ударів із «сорокоп’яток», ще кілька пострілів з танкових гармат і недружний, нарізно, гуркіт «ересів». Минуло кілька хвилин, і там, попереду, ваговито, з відтяжкою, почали бити наші стодвадцятидвохміліметрові гармати.
— Товаришу командуючий, — сказав Прокудін, дивлячись на карту, — може, повернемо? Тут ліворуч ще одна польова дорога…
— Треба буде, і повний назад дамо, — сказав Серпілін. — Воювати з німцями в такому складі не будемо. Немає чим! — І у відповідь на запитальний погляд Гудкова кивнув, щоб їхав далі. — Певно, епізод якийсь відбувся. Зараз на битий шлях вискочимо, стане ясно.
Проте їхав тепер, уважно вдивляючись удалину і прислухаючись до пострілів.
Польова дорога вперлася в зруйнований місточок через струмок. Довелось поморочитися хвилин десять, перш ніж усі три віліси переїхали на той бік. І майже одразу вискочили на битий шлях.
Поблизу вже не стріляли, знову чути було лише віддалений гуркіт. Битим шляхом на захід сунула важка артилерія.
— Спитай їх, скільки вони від річки од’їхали? — наказав Серпілін.
Синцов вискочив з віліса спитати й заразом уточнив, яка це частина. Він уже звик: де й кого б вони не зупиняли, треба було позначити в себе, чиє господарство, місце і час зустрічі з ним. Потім, увечері, повернувшись на командний пункт, Серпілін сам переглядав ці ад’ютантові нотатки: де, коли і з ким зустрічалися протягом дня.
І борони боже того, за чиїм донесенням виходило, що його частини в такий-то час перебували не там, де були насправді. На папері — одне, а на ділі — інше! Цього Серпілін нікому не прощав і, навіть коли справи йшли добре, все одно нещадно вичитував за неправдиве або неточне повідомлення. А втім, він не розрізняв цих двох слів.
Казав: те, що неточне, те й неправдиве! Приблизність у донесеннях — першопричина безглуздих рішень. Якщо не знаєш справжнього розташування своїх частин, май сміливість доповісти: «Не знаю, але вживу заходів, щоб знати!» А коли, не знаючи, вдаєш, ніби знаєш, невідомо, де кінець твоєї брехні. Бо всі, хто візьме на віру твою брехню, потім по висхідній вводитимуть в оману один одного, самі того не відаючи.
Синцов повернувся й доповів, що до річки шість кілометрів, і додав номер полку.
Серпілін задоволено кивнув: полк перебував там, де йому й належало бути, — і сказав Гудкову, щоб їхав до переправи.
Тільки-но розвернулись і поїхали на схід, як назустріч вискочив віліс, що обганяв артилеристів. Водій гнав його так, що мало не зіткнулися бампер у бампер.
Побачивши командарма, з віліса вискочив полковник.