Виявляється, він сам сидів за кермом і почав доповідати Серпіліну так плутаючись, наче був п’яний.
— Відставити, — перебив Серпілін, упізнавши в ньому Земськова — начальника штабу тализінської дивізії, людину загалом урівноважену. — Чому самі за кермом? Для вас що, наказ не писаний?
— Товаришу командуючий, сам сів за кермо, хотів заспокоїтись, поки доїду… — майже викрикнув Земськов, що було не схоже на нього.
— Приведіть себе в порядок, тоді доповісте, що сталося, — сказав Серпілін і виліз з віліса на дорогу.
Земськов поправив на лисій голові кашкета, відсунув назад пістолет, що з’їхав на живіт, і вже розтулив рота, щоб доповісти, а Серпілін знову зупинив його:
— Гудзик…
Земськов навпомацки потягнувся пальцями і застебнув гудзика на комірі.
— Тепер доповідайте…
— Товаришу командуючий, командира дивізії вбито… — і, проковтнувши слину, додав: — Щойно…
— Там? — ткнувши пальцем назад, на дорогу, спитав Серпілін. Його вже насторожило, коли він почув, як недоладно, нарізно стріляли «ереси». І цей безлад, що зачепився в свідомості, примусив зараз подумати, що одне до одного — командира дивізії вбито саме там.
— Просто на дорозі, товаришу командуючий. «Фердинанди» з лісу вискочили… Доповіли, що прямим влучанням снаряда. Їду туди.
— Командирові корпусу доповіли?
— Так точно, доповів. Дістав наказ тимчасово виконувати обов’язки командира дивізії.
— Скільки звідси? — спитав Серпілін. — Два з половиною?
— Так точно.
— Поїдемо разом. Гудков, повертайте. — Серпілін обернувся до Синцова: — Ось саме це ми й чули.
Посуньтеся, пустіть полковника. — Карта з собою? — спитав він Земськова, коли віліс уже рушив.
— З собою.
— Доповісти обстановку можете?
— Можу. Всю останню обстановку маю.
— Обстановку маєте, а командира дивізії у вас просто на дорозі вбивають… Доповідайте! — Серпілін розгорнув планшета.
Та від його слів, що командира дивізії вбивають просто на дорозі, Земськов схаменувся, куди він везе командарма, і замість того, щоб доповідати, сказав:
— Товаришу командуючий, обстановка неясна, прошу зупинитися. Я вам тут доповім. І сам поїду.
— То все ясно, то все неясно, — сердито сказав Серпілін. — Що неясно, доїдемо — з’ясуємо. А поки що доповідайте про те, що вам ясно.
Земськов, як належало, став доповідати обстановку, починаючи з правого флангу, від цієї звичної механічності дедалі опановуючи себе. З його повідомлення виходило, що обстановка в дивізії від ранку змінилася на краще, триває просування до Дніпра трьома дорогами одразу.
За кілька хвилин доїхали до місця події. Дорога втягувалася в ліс. Спершу обабіч з’явилися гайки, потім відкрився порослий чагарником виярок, за яким починався великий ліс. Тут усе й сталося.
У кюветі лежала перекинута сорокап’ятиміліметрова гармата. Друга гармата, постріли якої, мабуть, і чули здалеку, стояла на узбіччі. На ній було збито щит.
Посеред дороги зяяла вирва. На грузовик, що стояв біля вирви, закінчували класти поранених. Тут-таки, на дорозі, тупцяли молодший лейтенант-артилерист і піхотний капітан, що перший підскочив до віліса, коли з нього виліз Серпілін.
Капітан доповів, що він командир батальйону.
— А де командир дивізії? — озираючись, як про живу людину, спитав Серпілін.
— Поки що ось… — промовив капітан і показав рукою вбік.
Там, у зарослому травою кюветі, скорчившись сидів якийсь чоловік, а поруч нього лежав згорток. Короткий.
Щось загорнуте в почорнілу, промоклу плащ-палатку.
— Зібрали… — сказав капітан, коли Серпілін перейшов через дорогу і втупив погляд у ту плащ-палатку.
Чоловік, що сидів поруч із згортком, підвівся на ноги й повільно виструнчився. То був немолодий, років сорока, лейтенант із неживим, байдужим обличчям. Синцов упізнав Тализінового ад’ютанта, з яким вони колись разом узимку на Слюдянці підбирали після бою в снігу поранених.
— Пряме влучання, — сказав капітан.
Серпілін кивнув і озирнувся на дорогу. Він уже помітив на ній сліди крові. Але тепер озирнувся й подивився ще раз. Потім обернувся до того, що було загорнуте в плащ-палатку, і сказав лейтенантові:
— Розгорніть…
Той нахилився і, взявшись за кінці плащ-палатки, відкинув їх на різні боки.
Тализіна просто не було. Була пам’ять про нього, а нічого, що могло б нагадати про його існування на землі, вже не було.
Серпілін зняв з голови кашкета і з півхвилини постояв мовчки, дивлячись на цей відкритий перед ним згорток.